До питання руйнування санітарно-епідеміологічної та інфекційної служб теперішньою очільницею МОЗ України

4279

Розпочата медична реформа стала фактично катастрофою для епідеміологічної та інфекційної служб України, які були основою збереження біологічної безпеки нації. Спочатку – ліквідація Державної санітарно-епідеміологічної служби разом із досвідченішими фахівцями, які були виховані на базових знаннях і великому досвіді (що тепер називається доказовою медициною) боротьби з інфекційними хворобами школи великого вченого академіка Лева Васильовича Громашевського та його послідовників. Система епідеміологічного нагляду в Україні визнавалася іноземними фахівцями, що брали участь в різноманітних місіях на території нашої держави, як одна з найкращих у світі. Натепер ті розпорошені між різними відомствами залишки епідеміологів, вірусологів, бактеріологів, паразитологів тощо та покладених на них функцій після розвалу Служби не здатні забезпечити в масштабах країни системну повсякденну роботу, спрямовану на збереження санепідблагополуччя. Крім того, відбувся, можна сказати, «сумбур» у нормативній документації по окремих напрямках та загалом в законодавчій базі, яка повинна бути спрямована на підтримку санепідблагополуччя, тобто біобезпеки країни. Ті накази МОЗ, які зараз затверджуються на зміну раніше діючим, розроблені ним стратегії боротьби з інфекційними хворобами, на жаль, у більшості випадків носять декларативний характер, із відсутністю конкретного алгоритму дій та розподілу функцій, як між центральними органами виконавчої влади, так і між їхніми структурними підрозділами. Тобто начебто є низка нових документів, створених новою «компетентною» командою, які повинні бути актуалізовані і гармонізовані, а насправді вони не є робочими і не здатні працювати на збереження епідблагополуччя. На жаль, рекомендації НАМН України при цьому майже не враховуються. Державною установою «Інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л.В. Громашевського НАМН України» неодноразово направлялися письмові звернення до очільниці МОЗ України пані Супрун Уляни із конкретними пропозиціями щодо тих чи інших питань у межах своєї компетенції, але ці звернення були проігноровані.

Фахівці МОЗ України, створеного ним Центру громадського здоров’я, які прийшли під гаслом «Прийшли компетентні!» на зміну дійсно фахівцям, часто взагалі не мають медичної освіти, не говорячи про досвід роботи. Епідеміологія інфекційних хвороб, фундатором якої був Л.В. Громашевський, і завдяки якій було подолано сотні спалахів і епідемій, а ще більше було попереджено, ліквідовано віспу і поліомієліт, тепер фактично знищується і як наука, і як ефективний інструмент протидії інфекціям. Їй на зміну новою командою впроваджується «інтервенційна» епідеміологія, яка, по суті, є примітивним відображенням класичної епідеміології, з відсутністю епідеміологічного аналізу. Для оволодіння такою спеціальністю не потрібно базової освіти, а достатньо декількох тренінгів. Позитивних результатів цієї активної діяльності поки що взагалі не видно. Навпаки, такої найширокомасштабнішої епідемії кору, яка лютує зараз в Україні, Європа ще не бачила протягом останніх 30 років. Хоча вона й була «очікувана», тобто вона не могла не виникнути на тлі того критичного стану вакцинопрофілактики, до якого була доведена Україна недбалістю керівництва МОЗ України, але тривати 3 роки вона б не могла згідно з природними законами епідеміології і досягти таких масштабів теж не повинна була (понад 115 тис. осіб, 39 померлих). Тим більш, що весь час МОЗ України і Центр громадського здоров’я за підтримки ВООЗ здійснюють якісь заходи, безсистемні масові кампанії вакцинації в окремих регіонах або серед певних вікових груп населення (зокрема під час найвищої активності епідемічного підйому грипу, що суперечить епідеміологічним підходам, збільшує ризик несприятливих подій після вакцинації, знижує її індивідуальну і колективну ефективність, знижує прихильність батьків до вакцинації тощо), нескінченні поїздки по регіонах, тренінги, брифінги, наради, штаби, одні іноземні місії змінюють інші, а епідемія все поширюється і поширюється… Чому? Причин достатньо. Почнемо з найкритичніших із них.

Вслід за ліквідацією Державної санепідслужби (2016 р.) пані Супрун почала радикально реформувати первинну ланку медичної допомоги, що стало ще одним трагічним моментом для нашого з вами епідемічного благополуччя. Саме на первинну ланку, крім усяких інших функцій, покладено тепер проведення основних протиепідемічних заходів в осередках інфекційних хвороб. При цьому сімейні лікарі не тільки не мають на це часу, але часто не знають взагалі, що вони повинні в цьому напрямку робити. А це передбачає зібрати епідеміологічний анамнез, заповнити карту епідеміологічного обстеження, забезпечити при необхідності щеплення або іншу профілактику в осередку інфекції, подати екстрене повідомлення, забезпечити обстеження хворого та осіб, що були з ним у контакті, та спостереження за ними протягом інкубаційного періоду хвороби. Чи можна собі уявити, що це буде працювати в реальному житті, коли на кожного сімейного лікаря припадає близько 2000 пацієнтів, при тому, що вони обслуговуються тепер не за місцем проживання (тобто можуть мешкати в іншому кінці міста або навіть в іншому населеному пункті), і лікар до них не виїжджає на виклик (бо не може це зробити фізично), а може консультувати по телефону. А частіше за все вимагає збити температуру та прийти/приїхати до нього на прийом. Крім того, до таких хворих і швидка допомога не виїжджає. Тобто збивайте температуру і до лікаря… У мороз чи в спеку, пішки, на таксі, у міському транспорті. Таке не можна було уявити фахівцю епідеміологу чи інфекціоністу ще 2 роки тому… Джерело збудника інфекції (хворий), який за усіма законами епідеміології і здорового глузду, повинен бути ізольований (!!!), виконуючи професійно злочинні вказівки очільниці МОЗ України, заражає в даному випадку кором усіх сприйнятливих до цієї інфекції, кого зустріне на своєму шляху, а також у черзі до лікаря. Потім його зазвичай посилають здавати аналізи, робити інші дослідження. Тобто завідомо дії лікарів при такому алгоритмі спрямовані не на переривання епідемічного ланцюга, а, навпаки, на формування великої кількості інших та подальше поширення епідемії. І це у 21-му сторіччі! Ще в середньовіччі знали, що при пошестях хворих треба ізолювати. Ще 2 роки тому під час епідемічних підйомів гострих респіраторних захворювань і грипу в громадських місцях і транспорті завжди висіли об’яви про необхідність викликати лікаря в разі температури та іншої симптоматики гострої інфекційної хвороби, бо це важливо не тільки для пацієнта (щоб попередити будь-які ускладнення), а й для оточуючих.

Аналогічну ситуацію в цьому році ми мали і з грипом, коли померло 63 особи, із них 12 дітей. Лікарні були переповнені пацієнтами з важкими формами хвороби. Хворі також збивали температуру і йшли до лікаря або взагалі не знали, до кого звертатися, якщо ще не встигли підписати із сімейним лікарем декларацію. У той же час, на тлі високої летальності рівні захворюваності на грип згідно із статистичними даними були невисокими, що свідчить про надзвичайно низький рівень реєстрації випадків. Це пов’язано, з одного боку, з неготовністю до цієї процедури первинної ланки, з іншого, – із низькою зверненістю населення за медичною допомогою із-за складності її отримати.

Ще один аспект, пов’язаний з руйнуванням інфекційної служби – це зменшення кількості інфекційних лікарень і відділень, ліквідація в поліклініках кабінетів інфекційних захворювань (КІЗів). Збільшуються відстані між населеними пунктами, які повинен подолати хворий, щоб отримати спеціалізовану допомогу, зменшуються можливості їх подолати, збільшується потенціал розповсюдження збудника.

Окремого розгляду заслуговує стан вакцинопрофілактики. При індикаторному рівні охоплення щепленнями 95% (при багаторічному його дотриманні забезпечується контроль над епідемічним процесом), у 2016 – 2018 рр. цей показник становив для поліо (3 щеплення до 1 року) 44,7 – 69,2%. І це, незважаючи на уроки, які країна повинна була б отримати у зв’язку з пережитим спалахом поліомієліту та пов’язаним із ним суспільним резонансом! Загалом згідно з доступними нам статистичними даними протягом 2016 – 2018 рр. близько 491 тис. дітей 1-го року життя не отримали 1, 2 або 3 дози вакцини. Тобто продовжує відбуватися накопичення сприйнятливого до поліомієліту прошарку населення, яке лише за 3 роки перевищило середньорічний показник народжуваності. Крім того, треба враховувати нерівномірність показників охоплення 3 дозами поліомієлітної вакцина по регіонах. Наприклад, у 2017 р. максимальний рівень охоплення складав 93,6% (м. Київ), мінімальний – 22,4% (Рівненська обл.); у 2018 р. – максимальний – 94,9% (м. Київ), мінімальний – 43,1% (Волинська обл.). Ще приклад: охоплення 3 дозами вакцини дітей до 1 року проти кашлюку, дифтерії і правця у 2016 – 2018 рр. – 21,0 – 67,5%. Це вже не просто катастрофічна ситуація, це ситуація, яка вийшла за межі розуміння! І так по кожній інфекції із 10, які ще нещодавно відносилися до категорії вакцинокерованих у нас в країні, а в світі продовжують такими бути.

Поставки вакцин, закуплених через міжнародні організації, відбуваються із запізненням до 2 років. При цьому серед них переважають вакцини не європейського виробництва, 10-дозні. Економія коштів при цих закупівлях, про яку весь час говорить пані Супрун, не повинна негативно відбиватися на якості і ефективності предмету закупівлі. Взагалі відмінено контроль якості вакцин, що закупляються за державні кошти. А свого часу (2011 – 2012 рр.) за даними вітчизняної лабораторії, уповноваженої на контроль медичних імунологічних препаратів, навіть вакцина європейського виробника виявилася такою, що не відповідала вимогам до її якості і була повернута виробнику. За якість тих вакцин, що використовуються в Україні, відповідають не їх виробники, не міжнародні організації, а центральний орган виконавчої влади, тобто МОЗ України. Контроль з їх боку зводиться лише до стеження за температурними індикаторами.

Президія НАМН України неодноразово розглядала стан вакцинопрофілактики в Україні, визнавала його критичним і надавала рекомендації до виходу з цієї кризової ситуації. За її ініціативи це питання чотири рази розглядалося на засіданнях Комісії з біобезпеки і біозахисту при РНБО України. На жаль, ні одне рішення цієї комісії так і не було виконано МОЗ України. Пані Супрун була присутньою лише на 1-му засіданні, яке покинула, не дочекавшись закінчення. На друге, замість себе, як члена цієї комісії, делегувала свою заступницю Стефанішину Ольгу, яка, пославшись на важливі справи (мабуть більш важливі ніж біобезпека держави, складовою якої є вакцинопрофілактика), перед початком розгляду питання вакцинопрофілактики покинула засідання. На 2 інші засідання делегувала директора Центру громадського здоров’я. Тобто насправді стан вакцинопрофілактики в Україні і шляхи виводу його з кризи пані Супрун не цікаві, які б «патріотичні» заяви з цього приводу вона не робила.

Страшним і для сьогодення, і для майбутнього країни є той факт, що Україна з розвинутою ще декілька років тому санітарно-епідеміологічною й інфекційною службами натепер розглядається міжнародною медичною спільнотою поряд із країнами Азії й Африки, що розвиваються, стоїть в списку цих країн між Угандою і Зімбабве, і до неї ВООЗ застосовує ті ж рекомендації, що й до зазначених країн. Пані Супрун робить все можливе, щоб виконувати ці рекомендації, посилаючись на їх медичну доказовість (інколи дуже сумнівну в умовах України), не звертаючи уваги на рекомендації вітчизняних вчених, які дійсно є доказовими і такими, що базуються на власному і світовому досвіді, а також ураховують конкретну ситуацію в нашій країні. Інколи нам доводиться прикладати надзвичайно багато зусиль, щоб завадити застосуванню бездоказової бази всупереч національній законодавчій базі тих чи інших намірів МОЗ України. У зв’язку з цим представників наукових установ НАМН України не включають до тих робочих комісій при МОЗ України, де лобіюються заздалегідь підготовлені МОЗ України рішення.

Ще один крок, яким запам’ятається пані Супрун – це знищення такого стратегічного для країни об’єкту, як Науково-дослідний протичумний інститут ім. І.І. Мечнікова, що підпорядковувався МОЗ України. Цей інститут працював зі збудниками особливо небезпечних інфекційних хвороб (а для цього мав відповідні умови), багато років готував на своїй базі відповідних спеціалістів для країни, займався діагностикою випадків емерджентних інфекцій тощо. У сучасних умовах постійного ризику виникнення і завозу нових емерджентних збудників його треба було укріпляти і розвивати. Натепер ВООЗ оголошено надзвичайну ситуацію міжнародного масштабу через спалах хвороби Ебола в Демократичній республіці Конго. Але Центр громадського здоров’я, який підпорядкований пані Супрун, у фейсбуці заспокоює населення такими словами: «Не панікуйте! Україна не має спільних кордонів із ДР Конго та не є країною ризику розповсюдження вірусу Ебола». Ураховуючи ту непрофесійну термінологію, яка використана в повному тексті цього повідомлення («спалах вірусу Ебола»), «компетентні» епідеміологи навіть не знають, що збудники інфекційних хвороб не знають кордонів. Тому навіщо їм той інститут, що займався саме проблемами таких особливо небезпечних інфекцій, як хвороба Ебола. А панікувати нашому МОЗ України треба, тому що з цього приводу панікує весь світ, але на відміну від України інші держави розробляють конкретні заходи на випередження, а не декларують, що Україна не є країною ризику розповсюдження вірусу Ебола.

Чого коштують ті начебто нешкідливі і смішні фейкові висновки і поради, якими пані Супрун систематично розважає українців (про зеленку, перекис водню, як харчуватися, схуднути, нешкідливість сидіння на цементі, протягу тощо), які спрямовані на відволікання людей від її дій великого масштабу. На жаль, ці поради нешкідливими назвати не можна, бо деякі з них мають надзвичайно шкідливі наслідки. Зокрема, сидіння на цементі чи протягу є високим фактором ризику активації/рецидивів герпесвірусних інфекцій, інших персистентних інфекцій, зокрема з ураженням нервової системи та подальшими несприятливими наслідками. Кількість таких звернень до ДУ «Інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л.В. Громашевського НАМН України» після заяви пані Супрун збільшилася, особливо серед молоді. А як же тут з доказовою медициною, на яку весь час посилається очільниця МОЗ України і її «компетентна» команда? Усі мислячі лікарі розуміють, що такого не повинно бути, але продовжують терпіти.

Наприкінці хочеться наголосити на тому, що ми за реформи в медицині, але не за повне знищення тієї системи, що функціонувала належним чином і забезпечувала епідемічне благополуччя в державі, і заміни її реально поки що лише фейками, від яких страждають як пацієнти, так і лікарі.

Наприклад, директор ДУ «Інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л.В. Громашевського НАМН України», разом із 2 відповідальними особами інших відомств, натепер мають судовий позов від пацієнта щодо відшкодування по 50 тис. гривен морального збитку за ті аналізи, які він робив у приватних лабораторіях за свої кошти, очікуючи відповідно до слів пані Супрун «гроші за пацієнтом» отримати матеріальне відшкодування від лікаря. Пацієнти не розуміють, що ті 300 – 400 грн., які «ідуть за пацієнтом», залишилися у його сімейного лікаря. Але позов чомусь не до пані Супрун, яка обіцяла гроші, але не пояснила скільки і куди.

Якщо пані Супрун не зупинити негайно, точки повернення до відновлення інфектології в Україні може не залишитися! Залишаться лише фейки, які з її вуст множаться з усе більшою швидкістю…

Державна установа «Інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л.В. Громашевського НАМН України»