Інтервью академіка НАМНУ, директора ДУ «Інститут травматології та ортопедії НАМН України» Георгія ГАЙКО тижневику «Ваше здоров‘я»
Єдиний в Україні академік НАМНУ зі спеціальності «Ортопедія і травматологія», відомий ортопед-травматолог, який уже 24 роки керує ДУ «Інститут травматології та ортопедії НАМН України», Георгій ГАЙКО вважає свою роботу покликанням. Ця людина вражає не тільки своїм професіоналізмом, а й щирими людськими якостями і величезним досвідом. Знайомтеся!
ВЗ Георгію Васильовичу, ви з дитинства мріяли стати лікарем?
– Я народився 21 грудня 1936 року в селі Волока Вижницького району Чернівецької області в сім'ї селян – Василя Георгійовича і Марії Дмитрівни. У шість років батьки віддали мене до школи, але вчитися не довелося – при румунському протектораті, який панував у той час на Буковині, школам не дозволяли навчати дітей українською мовою, тому після звільнення Буковини від окупації я пішов у перший клас початкової школи вдруге. Із п'ятого класу вже долав по бездоріжжю щодня майже десять кілометрів. Навчався із великим бажанням, особливо захоплювався географією та історією. Вистачало часу і на відвідини математичного та танцювального гуртків. У шкільні роки мріяв стати юристом, але доля визначила інший шлях, а вона завжди була до мене доброю! Якось знайомий запросив мене на "день відкритих дверей" у Чернівецький медінститут, і … життєві плани миттєво змінилися – саме тоді я вирішив стати лікарем. Батьки цей вибір підтримали. У 1954 році я вступив до Чернівецького медичного інституту.
ВЗ Але чому саме ортопедія і травматологія?
– Навчаючись на третьому курсі, я захопився хірургією, відвідував ургентні чергування. На п'ятому вже самостійно виконував окремі операції. У той же час працював фельдшером в хірургічній клініці. Обрати спеціалізацію «Ортопедія і травматологія» мене надихнув викладач цієї дисципліни… і те, що у дитинстві я часто ходив до дядька у столярну майстерню, де полюбляв випилювати та вирізати – ортопедія схожа на роботу скульптора. Після закінчення інституту я отримав призначення на роботу в Середню Азію на посаду хірурга. Коли повернувся, потрапив до лав нейрохірургів, але вже через два тижні почав розпитувати, де ж у Києві знаходиться інститут ортопедії. Так я потрапив на прийом до директора Інституту І. П. Алексєєнка, який і сам пройшов великий провінційний вишкіл на терені травматології. Мене взяли в клініку, а через кілька місяців я став аспірантом, вдосконалюючи навички з оперативної хірургії, травматології та ортопедії.
ВЗ А що доводилося робити в Азії?
– Саме там я пройшов справжню школу життя: був і за хірурга, і за гінеколога, і за інших спеціалістів хірургічного профілю. Я працював у місці, яке від обласного центру знаходиться за, від районного – за – це так званий "голодний степ". Організація іменувалася "ГлавГолодСтепСтрой", а медчастина – "Лікарня Чардара-ГЕСстрой". Вона розміщувалася у фінському будиночку, в таких самих дерев'яних будиночках ми жили. Поруч була зона, звідки приводили працівників на будівництво ГЕС і водосховища. Але найголовніше, що я там здобув, – родину. Один із викликів став доленосним: моє самотнє життя хірурга закінчилося. Районний невропатолог Галина Антонова, з якою довелося оглядати хворого, вразила мене. І ця зустріч визначила подальшу спільну дорогу, створення сім'ї лікарів.
ВЗ Але на Середній Азії ваші «подорожі» не закінчилися?
– Так, через сім років праці в інституті МОЗ СРСР направило мене на роботу в Алжир, де я очолив групу радянських лікарів, керував ортопедо-травматологічним відділенням центрального госпіталю м. Алжир і був консультантом поліклініки радянського посольства. Там я провів три роки свого життя.
ВЗ Із чого розпочалася ваша робота на посту директора Інституту ортопедії і травматології? Мабуть одразу прийшлося розв’язувати певні проблеми?
– Проблеми були завжди. І до мене, і після. Як-то кажуть – у кожному столітті є своє середньовіччя. Я очолив Київський інститут травматології та ортопедії в 1989 році – став першим директором, обраним колективом. За весь час існування інституту маю найбільший директорський стаж. Мені подобається адмініструвати: багато мусиш вирішувати самостійно. Це вимагає постійно бути у тонусі. Раніше був бюджет великий, але не було змоги щось путнє дістати – обладнання, інструменти тощо. А зараз усього достатньо, проте грошей малувато. Головне, що я відчуваю, що це моя справа, яка приносить мені колосальне задоволення. А коли ти займаєшся своїм, то й Бог допомагає.
ВЗ Ви перед нашою зустріччю перебували в операційній. Невже досі оперуєте?
– Ні, вже не оперую. Але частенько заходжу до операційної, подивитися, що роблять хлопці. От сьогодні відпрацьовували нову методику. Стало цікаво. Я теж хочу бути у курсі всіх інновацій. Література – це одне, а я люблю дивитися своїми очима. Іноді жалкую, що не оперую, але, розумієте, хірургія (особливо в ортопедії) – це молодість, сила, реакція. Нехай молоді оперують! А я займаюся, окрім головування клінікою, організаційними питаннями. Влаштовую семінари, лекції, виїжджаю до регіонів і за кордон, організовую зустрічі з обласними ортопедами тощо. Це величезний пласт роботи.
ВЗ Де ж берете натхнення і сили? Як відпочиваєте?
– У мене немає якогось певного хобі. Я не беру участі у полюваннях, бо не можу вбити тварину. Можу посидіти із вудкою, але зазвичай дуже рідко. Надихає родина – у мене дві доньки і чотири онуки!
ВЗ А доньки пішли по ваших стопах?
– Лише одна із них. Вона зараз завідує лабораторією функціональної діагностики у нашому Інституті. Я хотів, щоб вона була невропатологом або окулістом, але донька вирішила по-своєму і скоро вже захищатиме докторську дисертацію.
ВЗ Що ви вважаєте своїм найбільшим досягненням за роки керівництва Інститутом?
– Нам багато чого вдалося зробити. Створили ортопедичну службу в Україні і вважаю, що на сьогодні вона – одна із кращих. Ми маємо добре згуртований колектив головних ортопедів-травматологів. Це справжня команда – нам навіть заздрять представники інших спеціальностей. Ми зберігаємо і шануємо традиції: раз на місяць проводимо дні пам’яті. Обираємо кількох видатних учених, влаштовуємо конференцію, а потім публікуємо це у своїх виданнях. Зараз збираємо матеріали для книги про історію української ортопедії і травматології. Це копітка робота, але таке видання мусить бути.
Нам вдалося розв’язати ряд організаційних питань щодо створення нового напрямку з проблеми гематогенного остеомієліту. Завдяки об'єднанню наукових зусиль фахівців різного профілю – дитячих хірургів, ортопедів-травматологів, педіатрів, рентгенологів і морфологів – було досягнуто успіху в боротьбі з цією важкою патологією.
Окрім цього, ми добудували корпус, у якому зараз знаходиться Інститут, відкрили три нових відділення: відділення спортивної та балетної травми – перше в Україні, відділення патології стопи, також перше в Україні реабілітаційне відділення із стаціонаром. Уже 25 років будуємо поліклініку (сміється – авт.) – як завжди, бракує коштів. Перша черга працює вже три роки. У цьому році маємо надію закінчити другу чергу. Там будуть лабораторії, стерилізаційне відділення, пральня. Зараз ці служби знаходяться в аварійному приміщенні, яке свого часу горіло. Щодо третьої черги – це майбутнє інституту.
ВЗ А як так сталося, що у головному Інституті ортопедії і травматології немає ані магнітної, ані комп’ютерної томографії?
– Це наш головний біль. Іноді їдеш до якоїсь обласної лікарні і вона обладнана краще, ніж наш Інститут. Жах! Що казати про МРТ: були часи, коли у нас був один рентгенапарат на всю установу! І той старий. Ніхто не хотів іти на ньому працювати. Але, на щастя, ми купили вже і МРТ, і КТ. Їх встановлять у тій споруді, яку ми маємо добудувати до кінця року.
ВЗ Ходили чутки, що апарат МРТ просто неможливо поставити у приміщенні Інституту через якісь геологічні нюанси: накопичувалася вода, чи щось таке. Це не так?
– Звичайно ні! Причина одна – нестача коштів.
ВЗ А за чиї кошти зараз придбано апарати?
– За рахунок Академії Наук. А більшість апаратури, яку ми придбали за останні роки – той же рентген – за кошти, котрі отримували із приміщення, яке здавали в оренду ще до 2003 року.
ВЗ Як ви вважаєте, чи відрізняється рівень нашої ортопедії від, скажімо, європейської?
– Ні! Я щойно повернувся із Америки, часто відвідую європейські країни й абсолютно обґрунтовано можу стверджувати: в ендопротезуванні ми абсолютно нічим їм не поступаємося. Користуємося тими ж ендопротезами, що і весь світ. Зараз розробили свій, український, він уже пройшов клінічну апробацію і отримав дозвіл на серійне виробництво – сподіваюся, до осені ми його вже почнемо виробляти. Головне, що протез буде коштувати вдвічі дешевше іноземних – 15-16 тис. грн, тоді як зараз найдешевший обходиться у 35-40 тис. грн. Для більшості пацієнтів це шалені гроші. Потреби України в ендопротезуванні близько 50 000 операцій на рік, а робимо всього 5-6 тисяч. Я виступав із ініціативою соціального заказу: враховуючи, що наші протези не будуть надто дорогими, хотілося б, аби якусь кількість закупили для соціально незахищених людей – інвалідів, одиноких тощо. Особливо це актуально для пацієнтів із переломами шийки стегна, які майже не оперуються у регіонах. Це зазвичай літні люди і вони вимушені «доживати» у такому стані. Тому соціальним питанням потрібно приділяти належну увагу.
ВЗ Чому ж, якщо рівень ендопротезування в Украйні такий самий, наші співвітчизники їдуть оперуватися за кордон? Це питання статусу?
– Зараз їдуть набагато менше. Раніше – так, був такий період. У нас не одразу все виходило. Це зараз майже всі лікарі обласних та міських лікарень навчені ендопротезуванню і зробити таку операцію можна в будь-якій області України. Навіщо ж платити близько 70 тис. у.о. за таку ж операцію за кордоном? Підготовка і рівень майстерності наших ортопедів-травматологів на високому рівні. Проблема – інструментарій, обладнання, діагностика. Наприклад, ми маємо тільки 2 апарати ЕОП, які необхідні для контролю операції. Так ці два наші ЕОПи «на ладан» дихають, а в регіонах їх узагалі немає. Нещодавно я був у Білорусі, і директор Інститут ортопедії скаржився, що немає куди ці ЕОПи діти! Парадокс. І таких проблемних питань вдосталь.
ВЗ Давайте пофантазуємо: яким би ви хотіли бачити Інститут років через 10?
– У кадровому плані – таким самим. Раніше ніхто не хотів іти у науку, зараз маса людей приходить до Інституту із проханнями взяти в аспірантуру чи на роботу. Так от, я хочу, щоб Інститут став сучасним і гарно обладнаним, аби цим ентузіастам було приємно працювати і не було приводу шукати кращої долі за кордоном.
Довідка:
Гайко Георгій Васильович, доктор медичних наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України, Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, ортопед-травматолог вищої категорії, керівник клініки ортопедії і травматології для дорослих інституту. Протягом 17 років був головним ортопедом-травматологом МОЗ України, 12 років – президентом Української асоціації ортопедів-травматологів, а тепер є її почесним президентом; був членом правління Всесоюзного товариства ортопедів-травматологів, членом Всесоюзної проблемної комісії МОЗ СРСР. Наукові досягнення Г.В. Гайко визнано за кордоном, протягом 12 років він був національним делегатом Міжнародного товариства ортопедів-травматологів (SІСОТ), є членом Американської академії ортопедів-хірургів (ААOS).
За сумлінну та багаторічну роботу Георгія Васильовича нагороджено знаком "Відмінник охорони здоров'я", медалями "Ветеран праці", "В пам'ять 1500-річчя Києва" та орденом "За заслуги" III ступеня, Почесними грамотами Верховної ради України, Кабінету Міністрів України, Міністерства охорони здоров'я України.
Тетяна ПРИХОДЬКО, «ВЗ»
