Неухильний Красносельський Директор Інституту медичної радіології та онкології ім. С. П. Григор’єва НАМН України в царині дій

811

Кулю не оцінюють за кольором
чи звуком — вона виявляє
себе в категоріях пострілу.

Юрій Тинянов

Показова риса: в нас найкраще йдуть справи в персоніфікованих сферах. Авіація розгортає крила, якщо на чолі підприємства стоїть Олег Антонов, у футбол граємо переможно, коли на тренерському містку — Валерій Лобановський (у жіночому гандболі — Ігор Турчин), у науці — й поготів. У ній чинні лише Імена — біолог Ілля Мечников, математик Михайло Остроградський, геохімік Володимир Вернадський, фізіолог Платон Костюк… Медицина, що зростає на перетині науки, мистецтва і ремесла, теж нагально потребує Особистості й без неї скніє. Про одного з чільників сьогоденного українського медичного поступу — професора Миколу Красносельського — та його Інститут ми й розкажемо зараз.

Крейсерський хід

Не розписуй,
яка в тебе гарна
стратегія, —
покажи, що зробив.

Соічиро Хонда

Що варто знати про Миколу Красносельського, аби розуміти, хто він є? Визначальна позиція неспростовна — провідною установою країни в сфері медичної радіології та онкології Інститут Григор’єва став під його керівництвом. Очоливши Інститут в 2013-му, Красносельський, по суті, його перезаснував, піднісши лікування онкохворих до рівня променевої терапії, а променевий аспект розвинув, взявши за опертя найновітніші профільні світові технології. Як наслідок, Інститут набув статусу медичного центру, здатного вирішувати завдання, недосяжні для колег на теренах України. А найголовніше: взята висота не стала для григор’євців місцем спочинку й жнив лаврового листя — вони сприйняли цей плацдарм як стратегічне плато, звідки штурм подальших вершин отримав основу і ресурсну спроможність. Була мета — з’явився інструментарій, активізувалась потуга — знайшла для розвою оброблений ґрунт. Настав час довершення й вдосконалення здобутих рівнів науково-клінічної практики. Тоді й з’ясувалось: Красносельський та його колектив на цьому шляху ненаситні, а енергії і фахових умінь у них завжди понад край. Тож коли ми днями відвідали цей вируючий працею і проектами осередок медичних дерзань у різних стадіях здійснення, то наочно побачили й фізично відчули, як тут продукуються й втілюються авангардні ідеї доби. В Інституті сьогодні діагностують і лікують з тією ж повнотою та ефективністю, як це роблять у кращих профільних центрах світу. Проте усвідомлюють: щоб лишатись на завойованих позиціях, треба вперто й невтомно рухатись уперед, залучаючи до свого арсеналу технології, рішення і обладнання, що приносить нон-стоп медичний довкіл. Тому навіть на сторонній погляд цей Інститут — мов липневий вулик на піку медозбору.

А першим показником чіткої організації праці є те, що за останні півтора року тут з волі адміністрації не було скасовано жодної планової операції (були, щоправда, випадки, коли в перші місяці пандемії від хірургічної допомоги відмовлялись самі пацієнти — переважно внаслідок надуманого страху захворіти в лікарні на ковід). Тим часом Красносельський вмить зрозумів загрози, що несе пандемія, і в ініціативному порядку створив відділення для хворих на коронавірус, терміново за кошти благодійного фонду обладнавши його зручними, ефективними й мобільними у використанні концентраторами кисню і навіть медичними шлемами (це щось на зразок міні-скафандрів-барокамер, де забезпечується постійний контрольовано-заданий рівень лікувальних дихальних сумішей).

Кажу про суміші, бо в Інституті виявили підвищену дієвість міксу кисню і гелію, на відміну від банально звичного кисню, до того ж доволі проблемного в постачанні й громіздкого в технічному обслуговуванні. Загалом фахівці установи швидко знайшли рішення, за яких лікування захворілого на ковід отримало низку ключових позицій, кожна з яких вчасно й безпомилково упереджувала небажаний розвиток подій. Так уже склалося й на руку справі прислужилось і те, що одним із перших на SARS захворів Микола Віллєнович, який і очолив пошук, можна сказати, авторської методики лікування страшної недуги (вона вже прийнята Вченою радою Інституту й переймається колегами з інших медичних установ Харкова).

Поділився своїм здобутком Красносельський і з польськими колегами. Не озвучуватиму принципові моменти цього новаторського протоколу — це справа професіоналів, однак зазначу, що професор Красносельський, не залишаючи стін клініки, без негативних наслідків здолав атаку ковіду й від інших пацієнтів відвів біду. Важливо одне: із 70 хворих, які пройшли курс лікування в створеному відділенні Інституту, принаймні 40 повернулись до звичайного життя завдяки беззастережному виконанню заходів, передбачених методикою, яку Красносельський апробував на собі як на пацієнті.

Показовим для діяльності установи є і той факт, що за весь час жорсткого карантину на вільні хліби пішло лише декілька сестер — і жодного лікаря! Але й ті згодом повернулись, бо зрозуміли рівень убезпеченості роботи в такі часи саме в Інституті Григор’єва, не кажучи вже про те, що директор домігся подвійних виплат за працю з ковід-хворими. Тут Миколі Віллєновичу прислужився благодійний фонд установи, куди надходять кошти за лікування сторонніх, непрофільних хворих краю.

Вдячні слова від очільника григор’євців почули ми і на адресу Президента НАМНУ академіка Віталія Цимбалюка, котрий у тяжкий період з надлишком виконав усі фінансові зобов’язання Академії перед Інститутом, і жодних проблем із заробітною платою працівники установи минулого року не мали. Як не було їх і в своєчасній сплаті за спожиту електроенергію. Тож Інститут Григор’єва виявився одним із небагатьох медичних закладів країни, де пандемія практично не вплинула на планову клінічну роботу. А якщо зовсім відверто, Микола Віллєнович щиро дивувався, до чого тут ковід, коли йдеться про місію — лікування онкохворих. Це пріоритет вищого рівня, й нічим іншим він заміщений бути не може!

З неприхованою тугою, щоправда, говорив директор про змушене гальмування в обладнанні «святої святих» його програми розвитку Інституту — референтної лабораторії молекулярно-генетичного тестування пухлин усіх можливих локацій — увесь «вільний» час і кошти поглинуло створення антиковід-відділення й лікування хворих, що вимагало невідступного контролю їх стану й перебігу недуги. І полегшення професор Красносельський відчув лише тоді, коли молоді вчені створеного ним нещодавно відділення клітинної терапії отримали грант на співпрацю з колегами з Німеччини та Великобританії: з’явилась певність закріпити талановитих науковців до моменту відкриття такої бажаної і потрібної Інституту та його пацієнтам лабораторії. Бо «пересиджувати» складні обставини тут не прийнято — а ось формувати науковий та клінічний порядок денний в інтересах справи — саме те, що треба.

Журналістські маршрути часто зводили мене з різними медичними установами. І нерідко буває невтямки, чим на позір втаємничено займаються його працівники. Часом, здається, «клеплять» щось загадкове чи гають час у лабораторіях, та й край. В Інституті Григор’єва саме що працюють — напружено, продумано, повсюдно. Не симулюють активність і зайнятість, а в такий спосіб живуть. (Хоч, звісно, специфіка в кожного колективу своя, і було б зарозумілим не визнавати різність способів продуктивності у відмінних сферах.) Та факт лишається наочним: у григор’євців організація праці на диво прозора, діяльна й зрозуміла. І ця атмосфера зацікавленого ставлення до своїх обов’язків народжує довіру пацієнтів до лікарів — найціннішу передумову здолання недуги. А справжню довіру не зімітуєш: розум помиляється, серце — ніколи.

Тим часом, власне, з професором Красносельським завжди одна і та ж історія: скільки не домовляйся з ним про інтерв’ю, по приїзді виявляється — саме зараз він оперує. І влітає у кабінет, як з поля бою, бо тут усі знають: найскладніші й найризикованіші хірургічні втручання директор робить власноруч. А вираз його обличчя свідчив: операція минула вдало, хоч потім протягом години-двох асистенти йому періодично й повідомляють про стан прооперованого. Я ж попросив Миколу Віллєновича розповісти про найцікавішу операцію останнього часу. У відповідь почув і побачив на матеріалах фотофіксації таке, що намагаюся тепер переповісти, обережно добираючи слова, аби чутливий читач не сахнувся від жаху, що намалює його уява. (Світлини з операції, з етичних та психологічних причин, нефахівцям показувати неможна.)

Мовою онкології це зветься бронхогенний рак — недуга, що хижо розвивається з рудиментів зябрових дуг (вони містяться у горлянці) десь після 25-літнього віку людини. В Інститут Григор’єва юнак потрапив після того, як йому в хірургічній допомозі відмовили три профільні, овіяні піаром і славою, медичні заклади країни. А Красносельський з колегами впевнено провів складнющу операцію і навіть відмовляється визнати її унікальною. Каже просто: це наш пацієнт. Розглядаєш світлини до і після операції —не віриш власним очам: дивовижа та й годі! Віртуозна й хоробра робота справжніх майстрів своєї справи.

Ще один випадок за межею уявного — операція, проведена Красносельським у складі бригади хірургів зі встановлення грудини, зруйнованої раком. Пацієнта до того чотири рази оперували, видаляючи вражені недугою м’які тканини, а пухлина все наступала, стискаючи серце. Тож здійснена операція полягала в тому, що декілька ребер (хрящових відділень) з грудиною включно було заміщено титановим протезом, який повторює форму знищених раком органів. Операція ультра-сі — вищої складності! Такі оперативні втручання, погодився Микола Віллєнович, справді належать до визначних фахових здобутків профільної діяльності Інституту Григор’єва. І це є доконаний факт!

Ідея фікс

Найбільше мене
активує, коли
кажуть, що це зробити неможливо.

Річард Бренсон

Невідступність мети, що веде по життю Красносельського, — зразок гарної одержимості. Та це саме одержимість, адже жодних відхилень від курсу Микола Віллєнович не визнає. А нетерпеливиться йому завжди досягати все тієї ж повноти здійснення фахових завдань Інституту — в їх конкретному, часто — об’єктному, вимірі. Тож коли тимчасово пригальмував один із його останніх надихаючих проектів — створення лабораторії молекулярно-генетичного тестування пухлин, невгамовний директор григор’євців на випад долі відповів одразу двома тактичними, однак вкрай запитаними програмами. І крім антиковід-відділення, на облаштування якого пішло 800 тисяч гривень і три місяці часу, Красносельський спільно з приватними партнерами створив потужний діагностичний центр, що вже активно діє. Він оснащений одразу трьома базовими апаратами: ядерно-магнітно-резонансної (ЯМРТ), спірально-комп’ютерної (СКТ) та однофотонної емісійно-комп’ютерної томографії (ОФЕКТ-КТ). Останній взагалі поза конкуренцією, бо дає змогу диференційовано вивчати запалення, пухлину чи ішемію, залежно від того, який радіонуклідний препарат застосовує лікар. Процедура копітка, зате картина конкретної недуги (біологічного процесу) постає перед фахівцями у всій можливій повноті. І таких томографів в Україні лише два — в Красносельського і в столичному Інституті ядерної медицини та променевої діагностики НАМНУ. (Інвестиційна ємність проекту — 2,5 мільйона гривень.)

Паралельно в григор’євців з’явилось експериментальне відділення з позаниркового очищення крові, де встановлено новопридбаний апарат гемодіафільтрації (так звана штучна нирка), що звільнив Інститут від потреби звертатись у цих випадках до спеціальних центрів гемодіалізу в Харкові. Тут діє також новітній апарат з плазмафарезу, який виводить, належним лікувальним чином обробляє і знову повертає кров у кровообіг. (Інвестиція в один мільйон гривень.)

Поділився з нами директор радістю і з приводу інших придбань нової техніки і обладнання, що помітно розширюють можливості в медичному обслуговуванні пацієнтів. Так, скажімо, відділ інтервенційної радіології, де хворі позбуваються аритмії серця, поповнився апаратом для радіочастотної абляції (руйнування хворої тканини без її видалення), що дало змогу фахівцям Інституту поєднати отриману здатність з засобами ендоваскулярної (внутрішньо-судинної) хірургії. Це настільки якісно підняло рівень лікування, що профільні пацієнти потяглись до Харкова з усієї України.

З гордістю говорив Микола Віллєнович і про новопридбаний апарат ЕКМО, що здійснює екстракорпоральну мембранну оксигенацію — цілеспрямовану підтримку діяльності серця й легенів шляхом насичення крові киснем.

…А на подвір’ї Інституту — суцільний будівельний майданчик. Тут перебудовують старі, занедбані гаражі й двоповерхову диспетчерську, а на місці давно зруйнованого моргу вже до нового року буде відкрито не просто віварій — експериментальну онкологічну ветеринарну клініку для тварин: як полюбляють казати на телебаченні — наших домашніх улюбленців. Усі забудови вже укріплені й зведені, вкриті якісним металевим дахом, захищені від погодних впливів.

До слова, онкологічної клініки для тварин в Україні взагалі не існує! Та й не передбачається. А професор Красносельський не натішиться: тепер студентам, молодим вченим і майбутнім клініцистам буде де вивчати й поглиблювати фах, займатись наукою, практикою, мікрохірургією (нині навчитись накладати кишковий чи шлунковий шов їм ніде) і лікувати тварин, що, між іншим, принесе Інституту чималий прибуток. Адже тут рятуватимуть собак, котів, папуг, щурів і навіть парнокопитих. Тут навіть стоятиме магнітно-резонансний томограф. Мене ж особисто вразив символізм проекту. Адже ця клініка облаштовується на місці колишнього моргу. Як ще яскравіше в цьому разі можна сказати про Інститут Григор’єва: тут справді орієнтуються не на смерть, а на життя!

Так може скластися враження, що Миколі Красносельському все вдається легко, ледь не граючись. Нічого подібного. Варто сказати, що навіть відкриття антиковідного відділення мало свій спротив. Йому казали: це не наша тема, ми радіологи й онкологи і сусідні з нами інститути таких відділень не відкривають — ні хірургічний, ні терапевтичний, ні неврологічний. Але Інститут Григор’єва вже тоді, до хвороби самого директора, втратив двох шанованих професорів — їм не змогли допомогти в спецзакладах, і Красносельський пасивно чекати ймовірних подальших втрат просто не міг. Бо тут треба знати, з ким маємо справу.

Концепт відповідності

Головна подія
життя — зустріч
з собою справжнім.

Декарт

Уже саме знайомство з професором Красносельським надовго западає в душу. Чим він бере, що зринає в пам’яті перш за все, коли згадуєш його потім? Енергія й кінетика особи. Бо коли він навіть працює за робочим столом, таке враження, що перебуває в невпинному русі. Причому це не поспіх і не марнота, а спосіб існування, властивість бентежної вдачі. Та й ходить він інститутом, немов пронизуючи палати і відділення, часто зупиняючись, щоб з’ясувати у хворого, як йде одужання, а в підлеглих — стан справ із безлічі питань. (І його справді цікавить те, про що він питає!) Не скажу, звісно, що Микола Віллєнович — кульова блискавка, він «просто» напрочуд активна людина, однак хвиля, що йде поперед нього, відчутна майже фізично. (От було б цікаво її ще й виміряти!) Тож коли Красносельський діє, здається, йому кориться все.

Заувага по темі. Коли загал стикається з постаттю, яка досягає ледь не всього, що бере за мету, кортить зрозуміти, чому їй так багато підвладно. Пояснення звично шукають в особі улюбленця долі, виявляючи суму рис, що слугують успіху в царині, в якій діє лідер. Типовий приклад. У переддень річниці Сергія Корольова чимало видань відгукнулись на дату, і кожна публікація віддавала належне очільнику практичної космонавтики в СРСР. Писали про його волю, організаторський та конструкторський хист, фахові прозріння, міждисциплінарне мислення. Та ясності особі Корольова вживані загальники не додавали. Мені ж потрапила на очі давня характеристика Сергія Павловича, що належить академіку Борису Раушенбаху. Він до свого розуміння постаті Генерального конструктора підводить так. «Працювати з Корольовим було важко. Підвищена вимогливість, стислі терміни, новизна завдань… Він прагнув до тонкощів знати проблему, над розв’язанням якої працювали його колеги. І я нерідко чув: «Не зрозумів, повторіть». Ось це його «не зрозумів» — з остороги втратити свій авторитет в очах підлеглих, міг би дозволити собі далеко не кожен керівник. Сергій Павлович матеріями цього штибу не переймався зовсім. Зате його ніколи й ніщо не могло зупинити, коли виникала потреба у чомусь для справи.

Однак… Ніяким вченим він не був. Чи ще пишуть: він великий інженер. Це повне безглуздя, адже жодної теореми чи формули Корольова в природі не існує. А рішення приймав абсолютно правильні! Та й справу, якою він керував, можна було вести лише з вдачею Корольова — характером полководця. Тому я й вважаю: головним у Корольова було не те, що він придумав чи винайшов — великих вчених та інженерів вдосталь. А Корольов був унікальним явищем, і кращої назви йому, аніж полководець, я не знаю в принципі. Бо все інше — потім. Корольов, скажімо, був чудовим психологом, який бачив людину всебічно, мав хист вожака захоплювати своїм настроєм усіх оточуючих: ентузіазмом чи спокоєм, залежно від того, що вважав у цю мить кориснішим для справи. Та все це було похідним від найістотнішого — його дару полководця».

Відчуваєте, як після визначення Раушенбаха змінилось освітлення постаті Корольова, та й сама ієрархія рис його особи? А все тому, що було точно знайдене «зерно» натури, що продукує масштабні діяння за участю мас людей. До чого веду? До зізнання: мене ятрить бажання знайти «ключик», яким «відкривається» герой цієї публікації професор Красносельський. І тінь феномена полководця в цих пошуках супроводжує мене не випадково. Бо коли я оцінюю чи аналізую вчинки Миколи Віллєновича, то навіть не можу уявити, яку рішучість, відвагу і віру треба мати, аби діяти так, як діє Красносельський. Це та відвага, що «бере міста».

Та наведене посилання переважно стосується способу дії Миколи Красносельського в зовнішніх сферах. А що є осердям його внутрішніх спонук, даруйте за вислів — екзистенціальним рушієм його вдачі? Гадати не доводиться — повнота життя!

Саме її предикт визначає вектор та інтенсивність психічних процесів натури Красносельського, неухильність маршруту Долі, що нагадує політ кулі, спрямованої у віддалену ціль. Повнота життя — тільки таке відчуття, як стан душі, таємна норма й джерело буттєвих наснаг, є наріжною умовою продуктивності цієї особистості, яка всякчас перевершує себе вчорашнього в ім’я життя на висоті — мети, завдань, емоцій, дій. Жага повноти життя Красносельського — вічний двигун його руху. Тому, діючи, він на очах стає невичерпним. Тому люди його типу, здійснюючи себе серед нас, пересічних, і справляють враження прибульців. Та діють вони, хвалити Бога, в ім’я загалу, українства, підносячи престиж своєї справи.

До слова. Я б не сказав, що спільнота, суспільство й держава належно шанують діяльних людей цього штибу. До пандемії навіть лунали голоси, що медицини в нас взагалі немає. Інша річ — за кордоном (славні бубни за горами!). Надто дивна в Україні ієрархія визнань! Бо в нас як? Новинний, а навіть не спортивний, телеканал «Еспресо» два дні поспіль ганяє по екрану біжучим рядком звістку: Євген Зінченко став героєм півфіналу Кубка Англії з футболу! Що звершив? Зіграв обидва тайми(?) й відбив м’яч з лінії воріт… Дай, звісно, Боже, хлопцю нових звершень, та чи ти пам’ятаєш, читачу, такі ж тріумфальні відгуки на звитяги українських медиків? А вони є — і часом значущі!

А щодо теми повноти життя, зазначу основоположне: професор Красносельський тому так і стинається за здоров’я своїх пацієнтів, що розуміє, як мало хто, чого саме недуга позбавляє людину, в чому безжально її обмежує. Бо жити впівсили для Миколи Віллєновича — тортури пекла, несумісні з його способом дії. Врятуй і вбережи від кволої інерції існування — він визнає тільки життя на повну!

Київ — Харків — Київ.

ДЖЕРЕЛО: ГАЗЕТА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ “ГОЛОС УКРАЇНИ”