«Ніщо не лякає більше, ніж перестрашений лікар»

255

Генрі Марш

Він є одним із найбільших світил у світі нейрохірургії. Покинув велику лікарню в Лондоні, де працював, і зараз безкоштовно оперує в Непалі, а ще пише книжки. Продовжує роз’ятрювати рани. Від його гострих суджень не можуть уберегтися ні його колеги, ні пацієнти.

 

 

Його великі і мозолисті через роботу з деревом руки (він виготовляє меблі) за чотири десятиліття праці нейрохірургом у британській системі охорони здоров’я копирсалися в понад 15 тисячах голів. Три роки тому він пішов на пенсію: не був згоден із тим, що робиться в лікарнях.

 

Але в свої 68 років він не покинув операційну залу. Оперує (безкоштовно) і навчає нових нейрохірургів у медичних центрах України і Непалу. Він розповідає про це в своїх книжках. Перша, «Історії про життя, смерть і нейрохірургію», розійшлася мільйонним тиражем. Тепер Марш публікує «Ні сонце, ані смерть. Зі щоденників нейрохірурга». Він і далі є бунтарем.

 

— У «Сповіді» ви розповідаєте, що маєте комплект інструментів для самогубства.

 

— Так, маю. Скористаюсь я ним чи ні, не знаю. Смерть може бути легкою, швидкою і безболісною або може бути жахливою.

 

— Ви боїтеся болю?

 

— Зазвичай біль не є проблемою, йому можна зарадити за допомогою знеболювальних препаратів. Я боюся втратити самостійність, гідність, лежати в ліжку з нетриманням сечі… втратити самого себе.

 

— Ви кажете, що смерть – це не найгірше.

 

— Найгірше – це помирати, а не сама смерть. Чи знати, що помираєш. Я не хочу бути тягарем для своїх дітей. Намагаюся вести здоровий спосіб життя. Майже щодня бігаю, не курю, не маю надмірної ваги, занадто багато п’ю (сміється)… треба ж мати якийсь гріх. Я п’ю, аби розслабитися. Бі-Бі-Сі, емпірична традиція у філософії і джин-тонік є британським внеском у світову культуру.

 

— Гадаєте, ми скоро побачимо нове відкриття про мозок?

 

— Ні, бо в науці не можна передбачити, що станеться. Я читаю статті, в яких роблять великі пророцтва, і вони здаються мені бздурами. Найбільшою революцією в біології в останні роки є CRISPR, повтори генів. Це матиме колосальний вплив на життя, на рільництво, на медицину, на все… Зараз це лише початок.

 

— Є ті, хто говорить про пересадку мозку (Серджіо Каванеро).

 

— Це той ідіот з Італії. Це дурниці. Крім усього іншого, ми не знаємо, що станеться, коли переріжемо блукаючі нерви, які є дуже важливими. Та навіть якби це було можливим – воно нам треба?

 

— Є дуже авангардні дослідження в сфері штучного інтелекту.

 

— За кілька років комп’ютери, можливо, будуть розумнішими за нас. Це не є бажаним. Але ми навіть не почали розуміти, як функціонує мозок. Коли такі люди, як Ілон Маск чи Стівен Гокінґ, кажуть, що штучний інтелект є величезною загрозою для людства — гадаю, що, ймовірно, це дурниця. Не думаю, що бодай один нейробіолог міркує над цим, бо ми не знаємо, чи мозок функціонує як комп’ютер. Ми дуже мало знаємо про те, як працює мозок. Він занадто складний.

 

— На Заході…

 

— Існує манія продовжити життя. Передусім у Kрeмнiєвiй долині. Мільярдерам страшно старіти! Вони хочуть жити вічно. Я скептично ставлюся до цього. Гадаю, що американський оптимізм робиться божевільним.

 

— Американський оптимізм?

 

— Мені подобається позитивізм американської культури, але часто він не є реалістичним. Здається, що смерть є необов’язковою. Надмірне лікування є однією з проблем американської медицини.

 

— А які ще проблеми є?

 

— Meдицинa стає щораз дорожчою, є більше літніх людей (відношу себе до них) і більше випадків раку, дeмeнцiї… Ми не маємо відповіді на це.

 

— Вас лякає дeмeнцiя?

 

— Дуже. Я нажаханий!

 

— Бо на неї страждав ваш батько.

 

— Через мою роботу, через мого батька, через усе. Великі лабораторії перестають проводити дослідження щодо дeмeнцiї, тому що нема прогресу. Якщо ти живеш до 80-ти років, то маєш 45-відсоткову ймовірність хворіти нею; якщо доживаєш до 90-та, ймовірність становить 75%. У Європі кількість хворих на дeмeнцiю безупинно зростає.

 

— Що можна зробити?

 

— Легких відповідей на це нема. Я є палким прибічником евтаназії. Йдеться не про те, аби дати лікарям ліцензію на вбивство пацієнтів, а про те, щоб надати останнім право вирішувати: «Хочу, аби моє життя гідно закінчилося зараз, а не тоді, коли я лежатиму нещасний і обколений наркотиками на лікарняному ліжку». Не розумію, чому ми не можемо мати на це права.

 

— Ви не любите лікарень.

 

— Більшість із них схожі на фабрики, це дуже неприємні місця для перебування хворих.

 

— Нещодавно ви покинули свою роботу в лондонській лікарні Сент-Джордж.

 

— З мене було досить. Я палко обстоював державну систему охорони здоров’я, але бюрократія довела мене до шалу. Світ тепер є дуже скутим, нам не дозволяли навіть ходити вбраними в костюм і краватку; ми усі були зобов’язані носити білі халати. Я вирішив піти геть. Але мені досі подобається моя робота. Тож я зателефонував своєму старому другові й колезі з Непалу і запропонував, що буду працювати з ним у його клініці в Катманду.

 

— Пацієнти в Непалі краще сприймають, коли операція закінчується невдало?

 

— Ні, навпаки. Вони сприймають це гірше. Їм важко усвідомити, що іноді немає сенсу продовжувати лікування і що люди можуть зазнати пошкодження мозку. Також вони не приймають смерті мозку. Це парадоксально, бо там відбувається те саме, що в Америці — люди не є реалістами.

 

— У «Сповіді» ви згадуєте про сумний випадок однієї дівчинки.

 

— Я не почуваюся гордим за ті випадки, коли все вийшло добре: то була моя робота. Я краще пам’ятаю випадки, коли все пішло зле. Вони досі мене переслідують. На моєму внутрішньому цвинтарі є багато могил — усі хірурги мають такі цвинтарі. Великим викликом для лікарів є підтримувати довірливі стосунки з пацієнтами і їхніми родинами, коли все йде погано.

 

— Але ж ви кажете, що лікарі мусять обманювати.

 

— Іноді ти мусиш це робити і казати напівправду, щоб не налякати пацієнта. Ти ніколи не можеш виглядати наляканим.

 

— Чому?

 

— Ніщо не лякає пацієнта більше, ніж перестрашений лікар. Ти мусиш прикидатися. Якщо ми навчилися контролювати нашу емпатію, то це для того, аби захистити себе, бо емпатія болить. Що ближчий і уважніший ти до пацієнта, то більше страждаєш, коли все йде погано. Це велика проблема — знайти баланс між тривогою за твого пацієнта і науковою відчуженістю, щоби працювати краще.

 

— Ви кажете, що іноді лікарі почуваються богами.

 

— Зі мною таке було, коли я був молодшим і важка операція закінчувалася добре. Я був дуже вдоволений. Та з роками усвідомив, що деякі операції, які я вважав успішними, вилилися в лихо. Зараз, коли операція закінчується успішно, я відчуваю полегкість, мені пощастило. Відчуття особистої перемоги покинуло мене давно.

 

— Ви не виглядаєте великим оптимістом.

 

— У хірургії мозку є багато речей, з якими ми не можемо справлятися ефективно. Ми не можемо усунути рак мозку. Коли операція проходить успішно, це означає, що пацієнт зможе прожити ще кілька місяців — якщо йому пощастить, ще два чи три роки. Але так чи сяк він помре. Ми часто зазнаємо провалу.

 

— Ви першим у Європі оперували мозок неприспаного пацієнта.

 

— Це вже робили кілька лікарів у США. У цьому немає нічого особливого. Якби то був не я, це зробив би хтось інший. Пацієнтка продовжує жити. Я гордий з цього. Проте в інших випадках мої рішення не були правильними.

 

— Коли?

 

— У мене були пацієнти, яких я оперував кілька разів впродовж кількох років. Їм ставало гірше, і я знову оперував їх, коли не мав цього робити — я мусив дозволити їм померти. Дуже важко зрозуміти, коли мусиш зупинитися. Багато проблем у хірургії мозку полягають у тому, щоб оцінити ризики: оперувати чи ні. І однією з найважчих у медицині речей є сказати пацієнтові: «Вертайся додому помирати».

 

— Що ви дізналися про мозок, пропрацювавши з ним 40 років?

 

— Що ми