(до 100 річчя з дня народження Г. Г. Горовенка)
 

Державна установа “Національний інститут фтизіатрії і пульмонології  ім. Ф. Г. Яновського НАМН України”

В. М. Мельник, А. М. Приходько
 
 

 
 
У лютому 2014 р. виповнюється 100 років з дня народження Григорія Гавриловича Горовенка – доктора медичних наук, професора, лауреата Державної премії України в галузі науки і техніки України, визначного українського вченого-фтизіохірурга, одного із засновників школи сучасної фтизіохірургії України, який підготував цілу плеяду талановитих хірургів-вчених, вірних традиціям свого вчителя – віртуоза в мистецтві торакальної хірургії.

Народився майбутній лікар і вчений 3 лютого 1914 року в селі Піщане, Тальновського району Черкаської області в селянській сім’ї Гаврила Дмитровича та Домніки Костянтинівни Горовенків. Серед мальовничих просторів Черкащини пройшли дитинство і шкільні роки Григорія.

Працювати хлопець почав з 14 років: у 1928 р. його з комсомольцями Тальновського району направили в Горлівку, на відбудову шахт Донбасу. Тут же він закінчив гірничо-промислове училище і був зарахований на шахту “Кочегарка”, де працював спочатку кріпильником, потім забійником і нарешті машиністом електровоза в бригаді уславленого Микити Ізотова. Григорій одним із перших на шахті отримав почесне звання ударника праці. Шість років роботи на шахті дали йому багато для розуміння життя, свого місця у ньому.

Вже пізніше, у травні 1977 року, рішенням адміністрації шахти, за доблесну працю в роки становлення і розвитку “Ізотовського руху”, Григорій Гаврилович був навічно зачислений почесним шахтарем “Кочегарки”.

Але не судилося Григорію Горовенку стати простим робітником. В 1935 р. його як молодого здібного шахтаря направили продовжувати навчання у Харківський медичний інститут.
Із особистих спогадів Григорія Гавриловича Горовенка: “У 1935 році секретар Горлівського міського комітету комсомолу, в майбутньому відомий письменник Борис Горбатов закликає молодих шахтарів вчитися. Двадцять сім гірників, і серед них мене, направляють до Харківського медичного інституту.

Нам було не легше, ніж у забої. За рівнем підготовки ми явно поступалися іншим студентам. Але допомагала шахтарська впертість, наполегливість. Спали по декілька годин на добу, і вже на третьому курсі всі стали відмінниками навчання, а троє з нас, в тому числі і я, – іменними стипендіатами. В 1939 р. закінчив інститут з відзнакою, мені запропонували вступ до аспірантури. Підготував кандидатську дисертацію, та захистити її не встиг – розпочалася війна” [1].

Так як мізерної стипендії не вистачало, тому крім навчання студенти підробляли на розвантажуванні вугілля, та знаходили час і для книг, пісень, театру, спорту. Так, Григорій Горовенко займався штангою і у своїй ваговій категорії посідав друге місце в Україні.

Зразком героїзму і мужності була діяльність лікаря Г. Г. Горовенка у роки Великої Вітчизняної війни – з перших днів і до її закінчення  він був військово-польовим хірургом. Спочатку потрапив у автохірургічний загін Північно-Західного фронту, а в 1942 році прийняв керівництво медико-санітарним батальоном, який пізніше був реорганізований у хірургічний польовий рухомий госпіталь 1-ої лінії. Григорій Гаврилович брав участь у боях під Ленінградом, Сталінградом, на Курській дузі, в Корсунь-Шевченківській, Умань-Ботошанській та Яссько-Кишинівській операціях, у звільненні Румунії, Югославії, Угорщини, Чехословаччини та Австрії від німецьких загарбників.

Багато армійських шпиталів опинялися у зоні бойових дій. Так, в районі Дунапентеле (Угорщина) німці увірвалися в хірургічний госпіталь, яким керували підполковник Г. Г. Горовенко і майор А. А. Борисов. Лікарі змушені були вступити в бій, щоб захистити поранених та забезпечити їх евакуацію. Незважаючи на вкрай складну і небезпечну ситуацію особовий склад шпиталів завдяки мужності та організованості зумів під вогнем супротивника евакуювати поранених за Дунай [2].

За особисту мужність і відвагу, проявлені під час евакуації хворих Г. Г. Горовенко був нагороджений Орденом Вітчизняної війни та удостоєний подяки від маршала Радянського Союзу Г. К. Жукова.
Як розповідав Григорій Гаврилович: “Один із найщасливіших днів у моєму житті – визволення нашою частиною рідного села Піщане, де жили батько й мати. Часто доводилося брати і зброю до рук. Одного разу на Дунаї у розташування госпіталю увірвалися фашистські танки. Двобій був нещадним… Та невдовзі я поновив роботу госпіталю. Бо у нас був свій, хірургічний фронт” [1].
Більше 12 тисяч кілометрів пройшов важкими фронтовими шляхами військовий хірург Г. Г. Горовенко. Тисячі й тисячі поранених бійців і офіцерів повернув він в ряди тих, хто боровся проти фашистів. В землянках, нетоплених хатах, серед лісу і поля цей лікар зробив своїми руками більше десяти тисяч операцій, за що був удостоєний 16 урядових нагород. Багатий практичний досвід, набутий під час війни, зіграв свою роль у становленні Г. Г. Горовенка як фтизіохірурга.

У 1946 р. Григорія Гавриловича демобілізували як інваліда Великої Вітчизняної війни і після прибуття до Києва призначили головним лікарем Українського НДІ туберкульозу імені академіка Ф. Г. Яновського (нині ДУ “Національний інститут фтизіатрії і пульмонології ім. Ф. Г. Яновського НАМН України”). З того часу весь його життєвий і трудовий шлях протягом 45 років був пов’язаний з інститутом, де він пройшов шлях від ординатора до завідуючого хірургічним відділенням, професора, заступника директора з наукової роботи, Головного торакального хірурга України. Та попри все Григорій Горовенко залишався діючим, оперуючим і провідним хірургом, адже за період своєї роботи в інституті він повернув до життя тисячі й тисячі хворих.

Не меншої мужності вимагала праця хірурга в післявоєнний час, коли ситуація з туберкульозом набула жахливого розмаху, а сама протитуберкульозна служба знаходилася в жалюгідному стані: відсутність антибіотиків, практично невиліковними були як менінгіт, так і казеозна пневмонія. Співробітники інституту працювали у важких умовах, так, взимку, в корпусах інституту вікна були наполовину забиті дошками та заткнуті солом’яними матами. Температура повітря в операційній сягала – 6⁰ С, тому щоб хоч якось прогріти приміщення палили в тазах спирт, адже операційний день тривав по 10 – 12 годин. Палати і коридори, в яких лютував страшний холод були переповнені хворими.

На період 1950 – 1960 років припадає становлення торакальної хірургії як самостійної галузі медичної науки і практики в Україні. Основним предметом розробок і наукових досліджень у цей час були питання резекційної хірургії. Саме тому кандидатська дисертація Г. Г. Горовенка “Открытый хирургический метод лечения больших и гигантских каверн при туберкулезе легких” (1951 р.) була присвячена цій темі.
У 1952 році директор Українського НДІ туберкульозу імені академіка Ф. Г. Яновського О. С. Мамолат запрошує до інституту колишнього фронтовика-хірурга, кандидата медичних наук Миколу Михайловича Амосова, який на той час працював у Брянській обласній лікарні, для виконання резекцій легенів при туберкульозі. Вже з кінця 1952 р. інститут почав широко розвивати резекційну хірургію легень, спочатку при туберкульозі, а потім при неспецифічних захворюваннях легень (НЗЛ) і пухлинах (М. М. Амосов, Г. Г. Горовенко, І. М. Сліпуха) [3].
Головні успіхи і досягнення у розвитку легеневої хірургії пов’язані з іменем Миколи Михайловича Амосова, праці якого були основоположними і визначили хід розвитку цієї галузі медичної науки в Україні. В 1952 році М. М. Амосов очолював роботу з легеневої хірургії у трьох спеціалізованих торакальних відділеннях м. Києва – в Українському НДІ туберкульозу імені академіка Ф. Г. Яновського, госпіталі інвалідів Великої Вітчизняної війни та хірургічній клініці санітарно-гігієнічного факультету медичного інституту (нині – Національний медичний університет імені О. О. Богомольця). В НДІ туберкульозу учнем і колегою професора М. М. Амосова був Григорій Гаврилович Горовенко, який у 1961 році під його керівництвом виконав докторську дисертацію на тему “Резекция легких после неэффективной коллапсотерапии при туберкулезе” і саме під впливом Миколи Михайловича він сформувався як фтизіохірург. Разом з М. М. Амосовим Горовенко Г. Г. стояв біля самих витоків легеневої хірургії і зміг розвинути її в самостійний науковий і практичний напрямок, який і по сьогоднішній день є пріоритетним у вітчизняній галузі охорони здоров’я [3].

Тісна співпраця Г. Г. Горовенка з науковими підрозділами інституту сприяла розробці питань розвитку організаційних і наукових основ інтеграції фтизіатрії і пульмонології, диференціальної діагностики захворювань легень, патофізіології дихання і кровообігу, біохімічних порушень при легеневій патології. Також вагомий внесок Григорія Гавриловича у вивчення різноманітних патофізіологічних змін з боку дихальної та серцево-судинної систем у хворих з патологією легень у зв’язку з оперативним втручанням, хірургічного лікування захворювань легень у поєднанні з цукровим діабетом.

Горовенко Г. Г. розробляв методи кавернотомії та кавернопластики, резекції легень після колапсохірургічних втручань, питання хірургічного лікування поширених форм туберкульозу, неспецифічних захворювань легень, різноманітні варіанти оперативних втручань з використанням медичного клею типу “Ціакрин”, резекції легень у хворих на цукровий діабет.

Горовенко Г. Г. – автор більше 250 наукових праць, в тому числі 7 монографій, присвячених широкому колу наукових питань, які стосувалися удосконалення методів хірургічного лікування захворювань органів дихання. Більшість його монографій висвітлювала питання резекційної хірургії: “Хирургическое лечение каверн при туберкулезе легких путем их вскрытия” (1954 р.), “Резекция легких после неэффективной коллапсотерапии” (1962 р.), “Операции непосредственного воздействия на каверну легкого” (1967 р.), “Хирургическое лечение заболеваний легких у больных пожилого возраста” (1973 р.).

За ініціативи та при безпосередній участі Григорія Гавриловича Горовенка і Юрія Дмитровича Усенка вперше в Україні було проведено наукове обґрунтування, організаційну роботу щодо створення системи пульмонологічної допомоги, введення нової лікарської спеціальності –пульмонологія. Консультативна робота та підготовка кадрів, організація обласних пульмонологічних центрів, сприяли значному зниженню показників хворобливості, захворюваності і смертності при хворобах органів дихання в цілому в Україні.

У 1969 році Міністерством охорони здоров’я УРСР була створена проблемна комісія “Патологія органів дихання”, яку очолив Горовенко Г. Г. Саме завдяки його наполегливості та працездатності Україна стала першою республікою у Радянському Союзі, де було проведено 9 щорічних наукових конференцій пульмонологів. Визнання внеску українських фахівців у проблему “Пульмонології” та створення системи спеціалізованої допомоги, одним із засновників якої був професор Горовенко, стало підставою для проведення в 1990 році у м. Києві конгресу пульмонологів СРСР, президентом якого було обрано Ю. Усенка. Цього ж року (1969) професору Горовенку Г. Г. було присвоєне почесне звання Заслуженого діяча науки УРСР.
До особистих людських якостей професора Горовенка Г. Г. слід віднести виняткову спостережливість та інтуїцію, надзвичайну простоту і здатність відчувати страждання інших людей як своє власне. Ці риси характеру здобули йому величезну популярність серед хворих: Григорія Гавриловича щиро любили, пам’ятали, вшановували і через десятки років після лікування.
З поміж інших Григорія Гавриловича Горовенка також відзначали дбайливе ставлення до людей, гуманне відношення до хворого, високе почуття обов’язку, величезна працездатність і талант хірурга і експериментатора.

Крім того, Григорій Гаврилович Горовенко заклав підвалини сучасної школи фтизіохірургів, навчив і виховав багато сотень лікарів, які з гідністю продовжують справу свого Вчителя. Під його керівництвом було підготовлено і захищено 11 докторських і 25 кандидатських дисертацій. Серед його учнів відомі професори, доценти кафедр, завідуючі відділами науково-дослідних інститутів: це і професори І. М. Сліпуха, Б. М. Брусиловський (м. Київ), Ю. Д. Яцожинский (м. Сімферополь), О. Г. Спесивцев (Запоріжжя), Ю. Г. Тарапон (м. Ужгород), Б. В. Радіонов (м. Київ), Ю. А. Думнич (м. Ужгород), М. С. Лук’яненко (м. Кривий Ріг), Г. М. Сербіненко (м. Київ), Ю. І. Соколик (м. Київ) та багато інших.

Безпосереднім учнем і послідовником Григорія Гавриловича Горовенка в торакальній хірургії є і, в минулому, головний торакальний хірург МОЗ України, керівник (до 2012 р.) хірургічного відділу ДУ “Національний інститут фтизіатрії і пульмонології ім. Ф. Г. Яновського НАМН України”, доктор медичних наук, професор, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки Борис Васильович Радіонов.
З 1965 року Радіонов Б. В. працює в ДУ “Національний інститут фтизіатрії і пульмонології ім. Ф. Г. Яновського НАМН України”, де пройшов шлях від клінічного ординатора до наукового керівника хірургічного відділення. Ним, під керівництвом і безпосередньою участю Г. Г. Горовенка, розроблений цілий ряд оригінальних хірургічних операцій і методик диференціальної діагностики. Також розроблені і впроваджені в клінічну практику показання і протипоказання до хірургічного лікування хворих на туберкульоз, онкологічні й неспецифічні гнійні захворювання легень, питання етапного хірургічного лікування, методики оперативних втручань у хворих з ускладненим і тяжким перебігом при різній легеневій патології. Саме завдяки ініціативі Радіонова Б. В. в пам’ять про вчителя у хірургічному відділі Інституту створено кабінет-музей Г. Г. Горовенка.

Зі спогадів Радіонова Бориса Васильовича: “Я щасливий, що мене по життю завжди супроводжували мудрі поради моїх вчителів і колег, які в різні періоди спілкування з ними, заклали в мені добре, відповідальне і цілеспрямоване відношення до пізнання моєї спеціальності, як в практичному, так і в науковому плані, прищепили почуття співпереживання у відношенні до хворих. Мій шеф Григорій Гаврилович був надзвичайно самобутньою, незалежною і високопорядною людиною”. “Його природна мудрість, життєвий досвід, знання психології людей завжди були точними сейсмічними датчиками”. “Наш “батя”, так шанобливо хірурги називали його між собою, був надзвичайно мудрою людиною. Протягом багатьох десятиліть він був камертоном для наших душ, за яким ми визначали свою якість” [2].
Варто додати, що присвятила своє життя медицині і донька Григорія Гавриловича – Наталія Григорівна Горовенко, доктор медичних наук, професор, член-кореспондент НАМН України, заслужений діяч науки і техніки України, лікар-генетик вищої категорії, завідуюча кафедрою медичної і лабораторної генетики Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П. Л. Шупика. Горовенко Наталія Григорівна започаткувала нові напрями розвитку медичної генетики в Україні, зокрема, визначення ступеню генетичної обумовленості вроджених вад серця і судин, мультифакторіальної патології (бронхіальної астми, хронічного обструктивного бронхіту, атопічного дерматиту, онкологічних захворювань, гіпертонічної хвороби, ішемічної хвороби серця) для розробки індивідуальних схем лікування і профілактики цих захворювань, фармакогенетики. Розробила організаційно-методичні засади діагностики, лікування, профілактики і реабілітації хворих на муковісцидоз переважно в амбулаторних умовах, а також клінічну класифікацію та стандарти діагностики і лікування даної патології. Науково обгрунтувала засади процесу реадаптації сімей, де є хворий на спадкову патологію, на прикладі муковісцидозу. Вперше в Україні провела дослідження спектру мутацій в гені арилсульфатази А, які призводять до розвитку метахроматичної лейкодистрофії, ідентифікувала три нові мутації в цьому гені [4].
Беручи активну участь у роботі наукових з’їздів, конференцій, симпозіумів, Горовенко Г. Г. багаторазово виступав на них з доповідями. Як член Міжнародної асоціації хірургів він брав участь у міжнародних конгресах хірургів і пульмонологів, на яких достойно представляв вітчизняну медичну науку.

11 жовтня 1986 року Григорія Гавриловича Горовенка не стало. Він похований на Байковому кладовищі в м. Києві.

Життя цього видатного вченого, який пройшов свій тернистий шлях, долаючи численні перешкоди, постійно вдосконалюючись, було яскравим прикладом самовідданого служіння не лише людині, а й Батьківщині, зразком виконання громадянського і професійного обов’язку, прикладом вірності клятві Гіппократа для наступних поколінь лікарів та науковців.

Україна оцінила внесок професора Г. Г. Горовенка у вітчизняну науку і практику. В 1997 році він був удостоєний (посмертно) звання лауреата Державної премії України в галузі науки і техніки України за “Наукову розробку і створення системи пульмонологічної допомоги в Україні”.