До редакції надійшов лист із Білоцерківського міжрайонного гемодіалізного центру, що діє при міській лікарні №2. Його автори — лікарі та їхні пацієнти, яких сьогодні 133, і переважна більшість — молоді люди віком від… 13 до 55 років. Вони пишуть про те,
Загублені перспективи?
Третього квітня 1933 року в Херсоні український хірург Юрій Вороний уперше у світі виконав клінічну пересадку нирки. 26 -річній жінці трансплантували орган 60-річного померлого чоловіка. Це був величезний успіх, що відкрив новий етап у трансплантології. У 1994 році в Запорізькому центрі трансплантології професор Олександр Никоненко здійснив першу в нашій країні пересадку печінки від донора-трупа. Ще через шість років в Україні було вперше трансплантовано кістковий мозок, а в 2001-му професори Валерій Саєнко і Олег Котенко вперше в нашій країні в операційній Інституту хірургії і трансплантології імені О.О. Шалімова виконали трансплантацію частини печінки від живого родинного донора, а професор Борис Тодуров у тому ж році здійснив першу в Україні трансплантацію серця.
На жаль, на цьому успіхи вітчизняних трансплантологів у контексті потреб охорони здоров’я, по суті, закінчилися. Як вважає завідувач відділу трансплантації нирки та гемодіалізу Національного інституту хірургії і трансплантології імені О.О. Шалімова Владислав Закордонець, трансплантологія в нашій країні сьогодні тримається на ентузіастах. Немає ні достатнього бюджетного забезпечення, ні сприятливого законодавства, каже він. І країна, в якій здійснено першу трансплантацію у світі, пасе задніх, перебуває в цій важливій справі на одному з останніх місць. Навіть Білорусь, де ще до 2009 року трансплантації не виконували, обігнала і росіян, і тим паче нас. Там відповідна державна політика: від законодавчого, фінансового і технічного забезпечення цієї важливої галузі охорони здоров’я до підготовки кадрів. Як наслідок: саме до хірургів цієї сусідньої країни змушені їхати українські хворі і платити там за операції чималі гроші. А своїм громадянам, котрі потребують пересадки органів, у Білорусі роблять їх безплатно.
А що ж у нас? За словами директора згадуваного шалімовського інституту професора Олександра Усенка, станом на лютий нинішнього року в Україні проживають і перебувають на обліку 1227 осіб із трансплантованими органами, які отримують імуносупресивну терапію за кошти державного та місцевого бюджетів. Протягом минулого року здійснено 134 трансплантації органів: 116 нирок, решта — печінки. Водночас стосовно нирок річна потреба перевищує 2500, печінки — майже 1500. Трансплантацій серця в Україні за 20 років виконано лише вісім (за потреби 1000—1500 на рік). Загалом щорічна середня кількість трансплантацій органів не перевищує 130— 140.
Заходи Державної цільової соціальної програми «Трансплантація», яка згідно з постановою Кабміну діяла з 2008-го по 2012 рік, було профінансовано лише на 51,5 відсотка.
Попри намагання вчених та хірургів активізувати розвиток важливого напряму медицини, який у багатьох країнах став уже звичайною галуззю системи охорони здоров’я, без якої ця охорона там навіть не уявляється, справу зрушити не вдається. Як наслідок: сьогодні в Україні виконують жалюгідні два відсотки від річної потреби трансплантацій. Тисячі наших співвітчизників ідуть із життя через те, що не мають можливості замінити нефункціонуючий орган. Прикро, але серед них, на жаль, і чимало дітей. 15 тисяч хворих у нашій країні щорічно не можуть скористатися можливістю трансплантації через відсутність донорів. І їх кількість постійно зростає. За статистикою, щороку з’являються ще майже п’ять тисяч пацієнтів, які потребують гемодіалізу, а отже, і пересадки нирки.
Проблема в кількох вимірах
У всьому світі вважають, що трансплантація нирки економічно вигідніша, ніж діаліз. І Україна — не виняток. За інформацією фахівців, собівартість однієї пересадки нирки в нашій країні — приблизно 10 тисяч доларів. Щорічний гемодіаліз для одного пацієнта стає в більш як 200 тисяч гривень, без урахування соціальних виплат та вартості імунодепресантів. Додати до цього таку деталь, як повернення вчорашнього хворого завдяки трансплантації нирки до повноцінного життя, очевидність економічної та соціальної вигоди такої операції для держави, суспільства та самої людини сумнівів тим паче не викликатиме. Причин гальмування розвитку вітчизняної трансплантології кілька. Це, зокрема, медичні, пов’язані з констатацією смерті мозку загиблої особи — потенційного донора. Далі йдуть етичні та юридичні, які відносять сьогодні до найголовніших і які, по суті, й призводять до фатального дефіциту в Україні донорських органів.
Бо через недосконалість ухваленого Верховною Радою ще у 1999 році Закону «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» їх пошуки розтягуються на роки. Багато реципієнтів помирають, так і не дочекавшись рятівної трансплантації. Каменем спотикання є насамперед стаття 16 документа, яка передбачає так звану презумпцію «незгоди»: її суть — у прижиттєвій автоматичній незгоді більшості членів суспільства на забір органів після смерті. За 16 років, що минули після прийняття закону, у вітчизняній медицині не тільки не відбулося зрушень у цьому напрямі, навпаки, кількість операцій із пересадки органів істотно знизилась. Сьогодні в нашій країні для забору органу в раптово померлого або загиблого необхідно отримати згоду близьких родичів.
Як показує багаторічна практика, зробити це майже неможливо. Зазвичай, убиті горем рідні просто не переймаються зайвими клопотами, бо щоб оформити донорство, треба надавати численні підтвердження того, що вони справді родичі загиблого, заповнювати анкети тощо. Крім того, згода яких саме родичів потрібна, й одного чи всіх? Вирішення цих питань вимагає багато часу. А потрібний орган має бути вилучений і пересаджений за лічені години після смерті. За свідченням хірургів, він з’являється раз-два на тиждень, а операції з пересадки виконують лише одиниці на рік. Зокрема, із 134 донорських органів, пересаджених торік в Україні, лише 14 вилучено в донорів-трупів. На даний час Україна посідає останнє місце серед країн Європи за показником посмертного донорства, який становить лише 0,15 випадку на мільйон населення. У сусідній Польщі, наприклад, цей показник перевищує 14 випадків на мільйон населення, в Іспанії — 35. У більшості європейських країн люди прижиттєво дають згоду на вилучення органів після смерті, в США навіть у водійських правах робиться відповідна позначка.
«Пересадки» потребує законодавство
Одне із свідчень зусиль українських учених та хірургів змінити ситуацію у вітчизняній трансплантології на краще — її розгляд на засіданні президії Національної академії медичних наук, яке відбулося минулого четверга. Основними причинами відставання трансплантаційної служби України від загальносвітових тенденцій розвитку галузі, крім тих, про які йшлося вище, називалися, зокрема, відсутність єдиного Національного організаційно-методичного центру трансплантації, Національної служби донорства, державних трансплантаційних центрів. Зверталась також увага на неадекватне потребам трансплантології фінансування.
Серйозною проблемою, що стримує розвиток трансплантації в Україні, є відсутність функціонуючої трансплантаційної служби.
Найбільше наголошувалося на необхідності негайного внесення змін до Закону «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини». Про це говорили директори академічних інститутів професор Олександр Усенко, академік НАМНУ Володимир Коваленко, академіки НАНУ та НАМНУ Сергій Комісаренко і Юрій Кундієв та інші.
— Якщо не буде прийнято відповідних законів, якщо ми не змінимо психологію суспільства, трансплантологія залишиться на тому ж рівні, на якому вона є, сказав, зокрема, академік НАМНУ Євгеній Педаченко.
Президент академії, академік НАМН України Андрій Сердюк у розмові з кореспондентом «Голосу України» з цього приводу зазначив:
«Найголовніша зміна має полягати в тому, щоб наявну в законі презумпцію «незгоди» змінити на презумпцію «згоди». Це означатиме, що будь-який громадянин у разі, якщо він за життя офіційно не заперечив свого можливого донорства, може вважатися потенційним донором».
І слід зазначити, що це розуміють сьогодні практично всі. Більше того, МОЗ уже розробив новий законопроект із необхідними змінами і запропонував його на громадське обговорення. Однозначна думка: треба зробити все, щоб він був прийнятий парламентом якомога швидше.
Та закон законом, але є ще одна проблема, без розв’язання якої трансплантологію з місця суттєво не зрушити. Це психологія суспільства. Сьогодні воно, на жаль, не готове до кардинальних змін, про які йдеться. У цьому зв’язку на засіданні президії НАМНУ наводився такий факт. У всесвітньо відомій клініці Мейо (штат Міннесота, США) на найвиднішому місці встановлено величезний білборд, на якому портрет чоловіка і напис: «Це містер Сміт, він врятував життя п’ятьом особам, давши прижиттєву згоду на вилучення органів після його смерті». Погодимося, що для нас це незвично і непросто. Але згадана соціальна реклама, напевно, грає не останню, а може, й першочергову роль у тому, що в Сполучених Штатах пересадку нирок від трупних донорів отримують щороку понад 10 тисяч хворих.
Перші кроки в розгортанні роз’яснювальної роботи в нашій країні також робляться. Зокрема, в Інституті хірургії і трансплантології імені О.О. Шалімова виготовили відеоролик. Його героїня — хвора на гостру ниркову недостатність молода дівчина. Вона — наша реальна співвітчизниця, пацієнтка інституту. Єдиним можливим донором із кола рідних для неї була бабуся. Але через ускладнення трансплантована від неї нирка не прижилася. Тому дівчина змушена була знову повернутися на гемодіаліз, і порятунком для неї може стати тільки трупний донор. І цей приклад не поодинокий. У Київській лікарні «Охматдит», зокрема серед багатьох, на лікуванні перебуває шестирічний хлопчик. Він — сирота, не має жодних родичів, а отже, і жодних перспектив видужати. Тим часом, за даними медиків, дорослі люди здатні прожити на діалізі в середньому від 15 до 20 років, діти — від п’яти до семи. Чи потрібні тут коментарі і чи можна знайти кращий аргумент для переконання нас стати свідомими і благородними? Однак тут повинні ще багато зробити і медики, і журналісти, і громадськість.
І остання ремарка. В усіх виступах на засіданні президії НАМНУ і в спілкуванні кореспондента «Голосу України» з його учасниками висловлювалась думка про те, що активне функціонування і розвиток трансплантології в нашій країні мають здійснюватись під обов’язковим контролем держави.
ГОЛОС УКРАЇНИ, № 124
Віктор Коломак
14 липня, 2015 р.
