Юрій АНТИПКІН: «Наш інститут може стати центром здоров’я сім’ї»

581

Інститут педіатрії акушерства і гінекології імені академіка О.М. Лук’янової НАМН України відомий не лише в нашій країні, а й далеко за її межами. Саме тут трудиться здібна команда, цвіт вітчизняної педіатрії — 52 доктори наук, 31 професор, три члени-кореспонденти й академік НАМН України, а загалом 276 науковців та 162 практичні лікарі високої кваліфікації. Упродовж 14 років очолює цей заклад відомий вчений у галузі педіатрії, досвідчений організатор медицини материнства й дитинства, академік НАМН України Юрій АНТИПКІН. Розмовляли з ним про те, як увійшла в його життя педіатрія, про улюблену роботу та людей, які залишили в душі теплі спогади, і про інститут — головну справу його життя.

— Не кожна родина може дати світові академіка. Розкажіть, Юрію Геннадійовичу, якою була ваша сім’я, хто для вас став прикладом, надихнув на вибір професії.

— Рішення пов’язати життя з медициною прийшло у дев’ятому класі, але в ті часи (це були 1967—1968 роки) вступити в медінститут було доволі складно. На місце претендувало чимало абітурієнтів, тож я реально оцінював власні шанси, хоч школу закінчив з високими оцінками. З огляду на таку ситуацію мама порадила мені вступати в авіаційний інститут. Мовляв, там легше витримати конкурс, а професія інженера цивільної авіації не менш престижна. Але моя душа до цього фаху не лежала.

На відміну від мами, в мене був власний план: сподівався, що медична комісія, яка в цьому виші проводить серйозні огляди, впродовж серпня мене забракує й у такий спосіб позбудуся небажаного інституту. Але мене визнали готовим до складання іспитів, перший з яких я й завалив. Так бажанню мами не судилося здійснитися, і на мене чекала військова служба.

Іти до війська, не маючи хоч якогось ремесла, не хотілося, тому вирішив піти в ДТСААФ, бо чув, що там можна здобути військову спеціальність. І справді, у військкоматі мене спрямували на курси з радіолокації, де я провчився п’ять місяців. Залишалося хіба скласти іспит, щоб отримати посвідчення. Очевидно, дуже добре підготувався до цих випробувань, бо один із членів комісії запитав, чому я не вступав до вищого навчального закладу, маючи такі чудові знання з фізики. Я й розповів про невдалу спробу з авіаційним та своє бажання стати лікарем. Не знаю, чим так розчулив цього представника військкомату, але він сказав, що відкладає мої документи до осіннього призову й дає мені змогу вступити в омріяний виш. Для мене цей шанс виявився щасливим, і згодом я став студентом медичного інституту.

Народився я у звичайній київській сім’ї, виховували мене мама й бабуся. Мама працювала редактором, їй доводилося самій нас утримувати, бо бабуся під час війни втратила всі документи й не мала жодної допомоги від держави. Наша родина жила за трьома непорушними правилами: чесність, працьовитість, милосердя. І ці материнські заповіді я проніс крізь усе життя. Моя схильність до медичного фаху, можливо, передалася від дідуся, маминого батька, який був земським лікарем, але, може, то доля так розпорядилася, якій я надзвичайно вдячний.

— Більша частина вашого життя пов’язана з Інститутом педіатрії, акушерства і гінекології імені академіка О.М. Лук’янової. Яким було ваше входження в цю галузь медицини? Чому обрали саме педіатрію, яку в медичних колах зазвичай вважають не дуже й престижною?

— Помандруймо трохи в часі й перенесімося на сорок років тому. Я шестикурсник Київського державного медичного інституту. Пора випускних іспитів. Завтра перший, а ми й досі не знаємо, хто у нас голова державної екзаменаційної комісії. Щоправда, ввечері лунає телефонний дзвінок, і староста групи повідомляє: головою комісії призначили професорку Олену Лук’янову, яка в ті часи була першим заступником директора Інституту педіатрії, акушерства і гінекології. Пригадав, що бачив її світлину на Дошці пошани в центрі Києва. Але хіба я міг тоді здогадатися, яку значну роль відіграє згодом ця жінка в моєму професійному житті?

Екзамени минали у звичному напруженому ритмі, але після третього голова комісії зачитала список студентів, яким потрібно залишитися в аудиторії, серед них був і я. «Чи не маєте бажання, юначе, працювати в Інституті педіатрії, акушерства і гінекології?» — запитала мене Олена Лук’янова. Я був просто приголомшений цією несподіваною пропозицією. Відповів, що це для мене велика честь.

«Гаразд, я запропоную вашу кандидатуру директорові інституту, а тоді побачимо», — сказала вона.

Після четвертого іспиту відбулася ще одна розмова, й Олена Михайлівна повідомила, що місця клініциста немає, але є вакансія в лабораторії. Проте я відмовився і сказав, що мрію працювати практичним лікарем, а не лаборантом. Їй моя відповідь, очевидно, сподобалася й, попри відмову, вона погодилася з моїм рішенням.

П’ятий екзамен склав на відмінно й отримав направлення на роботу дільничним лікарем-педіатром у Києві. Але думки про інститут педіатрії не полишали.

Минув серпень, настав вересень, а відкріплення в міністерстві годі було отримати, педіатрів ж у місті не вистачало. Згодом усе завершилося якнайкраще: Олена Лук’янова знайшла вакансію й мене відвоювала. Отож я розпочав роботу у відділенні, яке вона очолювала, і не мав жодного сумніву, що це назавжди.

— Так ви стали учнем академіка Олени Лук’янової, засновниці вітчизняної педіатричної школи, науковиці, чиїм ім’ям нині названо ваш інститут.

— Я й справді став послідовником її справи. Це велика честь і подарунок долі — мати такого наставника. Щоправда, не лише в науковому вимірі ми дивилися в одному напрямку — звичайні життєві ситуації теж бачили під одним кутом зору. Можна навіть сказати, що це була така спорідненість душ — учителя й учня. Не всі двері й не завжди відчиняли, але Олена Лук’янова була сильною особистістю, яка вміла тримати удар і наполегливістю та блискучим розумом досягла вершин педіатрії. Їй було притаманне постійне прагнення до наукової допитливості, творчого пошуку, вона вміла підтримувати цю «високовольтну лінію духу», про яку писала Ліна Костенко. Це, напевне, й були ті споріднені точки дотику двох науковців. Ми мали велике бажання розвивати вітчизняну педіатричну науку, бо, як твердила Олена Лук’янова, немає на землі більшого щастя, ніж здоров’я матері й дитини.

«Спочатку потрібно стати добрим лікарем, а вже потім — ученим, бо не вийде хорошого вченого з поганого лікаря», — улюблене повчання Олени Михайлівни.

«Хороший лікар лише подивиться на дитину — й уже має план подальших дій. Головний атрибут педіатра — це професійна інтуїція, вміння бачити те, що не всім під силу», — це теж її прозірливі слова.

— Інститут педіатрії, акушерства і гінекології, до якого з усієї України їдуть по висококваліфіковану допомогу, нині справедливо можна назвати флагманом української педіатрії. Як вдається не лише утримувати таку велику флотилію, а й спрямовувати її в потрібному руслі та досягати результатів європейського рівня?

— Вік нашого медичного закладу чималий — 95 років. І весь цей час він діє як своєрідний центр охорони здоров’я матері й дитини. В інституті 32 наукові відділення, які входять до дитячого корпусу на 200 ліжок, великі акушерсько-гінекологічні відділення на 200 ліжко-місць. Функціонують дитяча консультативна поліклініка, жіноча і генетична консультації з кабінетами пренатальної УЗ-діагностики, планування сім’ї та інші.

На початку заснування його підрозділи були розпорошені у всьому Києві, а з 1975 року він сконцентрувався на одній території. У народі вона більш відома як колишня дача Хрущова. У ті роки першим побудували педіатричний корпус, потім до ладу став акушерський, лабораторний, а згодом утворився центр охорони здоров’я матері та дитини.

У чому фішка нашої установи? Ще за часів керівництва Олени Лук’янової до нашого інституту приїздили делегації іноземних колег, їх дуже дивувало, що в Україні створено таку всеосяжну медичну структуру, де жінкам надають медичні послуги до вагітності, під час вагітності та пологів, лікують та ведуть медичне спостереження дітей від народження до 18 років. Це означає, що в одній установі створено певний ланцюг на всіх етапах надання високоспеціалізованої меддопомоги матері й дитині. Навіть за часів Союзу такої установи не було в жодній з республік, і за кордоном годі знайти подібну. Шановані професори з-за кордону дивувалися на це наше ноу-хау, адже ми спостерігаємо й ведемо в пологах не здорових, а жінок з важкою патологією, що потребує певного досвіду, знань, володіння сучасними технологіями. Виконуємо функції перинатального центру найвищого рівня, але дуже важливе створення регіональних таких центрів у кожному куточку України, на чому й наголошувала свого часу Олена Михайлівна. І мала рацію, бо лише та перинатальна служба, яка у великій команді об’єднує акушерів-гінекологів, неонатологів, педіатрів, може досягти вагомих результатів.

— 2020-й можна назвати роком упровадження трансплантології в Україні, коли хворі отримали шанс на життя завдяки органам інших. Кажуть, що й у вашому інституті проведено кілька таких операцій маленьким пацієнтам.

— Тішить, що і лікарі, і пацієнти дочекалися того часу, коли в Україні запрацювала ця галузь. Щоправда, наш інститут не займається трансплантацією в повному розумінні цього слова. Готуємо дітей до пересадки органів, організували останніми роками центр патології печінки. Хвороби печінки — нині проблема номер один, кількість хворих невпинно зростає. І коли постає питання пересадки печінки, то йдеться про родинну трансплантацію, ймовірніше, від батька або матері чи найближчих родичів. Ще 18 років тому ми підготували до трансплантації дівчинку з цирозом печінки, якій провели успішну операцію в Національному інституті хірургії та трансплантології ім. О. Шалімова. Нині вона вже мама, їй сорок років і вона добре почувається з пересадженим органом.

— Кожен науковець та лікар має професійну заповітну мрію. Якщо можна, поділіться своєю.

— Моя професійна мрія — розширити обрії нашого медичного закладу. Надаємо допомогу матерям і дітям, а в майбутньому плануємо всій родині. Адже лише в здоровій родині зростатиме успішна дитина. І навпаки. Здорова дитина — щаслива родина. Це все ланки одного ланцюга.

З усіх трибун, на яких виступаю, наголошую, що ІПАГ має стати центром здоров’я сім’ї. Це справа державної ваги. І це не пустопорожні слова, ми вже ведемо переговори з керівництвом Інституту ядерної та променевої діагностики, аби об’єднати зусилля. Тоді й відкриються ширші перспективи медичного обслуговування всієї родини. Наш заклад може забезпечити сучасні технології лікування й діагностики всіх членів сім’ї — навіть бабусь і дідусів. Плануємо розвивати медичну реабілітацію. Це той простір, точніше, неорана нива, яка потребує нагального втручання. Зазвичай реабілітаційні заходи в нас починаються, коли людина вже має якусь проблему, а мало б бути навпаки, коли ще не захворіла, вжити превентивних заходів.

Плануємо побудувати на території інституту сучасний реабілітаційний комплекс, уже є кошти на проєктну документацію. Уся сім’я зможе отримати відновні процедури фізичної та психологічної реабілітації в одному центрі, що дуже зручно, ефективно й не затратно. Вважаю, що це велика справа для збереження здоров’я української родини.

— У медичних університетах країни навчається багато перспективної молоді. У кого є шанс стати фахівцем вашого інституту?

— Усі мають однакові шанси. Надаємо таку змогу тим, хто прагне реалізувати свій професійний і науковий потенціал. Торік, коли випускники медичних ЗВО фактично опинилися за лаштунками лікувальних закладів, ми надали змогу працевлаштування понад двом десяткам педіатрів, акушерів-гінекологів, які виявили бажання займатися не лише практичною, а й науковою галуззю медицини. У нас усі практичні лікарі — ще й науковці: пишуть наукові роботи, готуються до їх захисту, тому запрошуємо здібних і мислячих фахівців. Звісно, ми б узяли всіх, хто бажає, але фінансування вносить певні корективи та обмежує цей потік.

Лариса ЛУКАЩУК
для «Урядового кур’єра»

Джерело: Газета Кабінету Міністрів України «Урядовий кур’єр»