Заголовок

Напевно, багато директорів інститутів не раз пошкодували, що віддали за нього свої голоси — враз закінчилося тихе життя, такої активності, як нині, в академічних стінах іще не було. Не раз на рік, як було раніше, а двічі на місяць збирається президія для обговорення нагальних питань, а за потреби — і частіше. Вперше за всю історію академії було проведено виїзне засідання в Харкові, де працюють дев’ять академічних установ, — заслухали доповіді про наукову діяльність п’яти інститутів, домовилися про партнерство між НАМНУ та Харківською ОДА. 

В академії закінчився період наукового туризму, коли їздили хто куди і на скільки хотів, — необхідність поїздок потрібно обґрунтувати, а потім ще й відзвітувати про результати. Нове керівництво академії оголосило війну любителям здавати в оренду інститутські площі, що викликало неабиякий спротив. 

Директори інститутів, а їх у медакадемії 36, хоча раніше й нарікали на непрозорість процесу укладання контрактів, однак добре знали, як їх можна пролонгувати. Тепер підходи змінилися. Директор повинен відзвітувати про виконану за останні п’ять років роботу, потім оголошуються вибори, в яких він, за бажання, може взяти участь. Чотири інститути таким чином уже поміняли своїх керівників. 

— Бо директора тепер не призначають, а обирають. Спочатку в трудовому колективі обговорюють його програму і голосують, а потім — на науковій раді, — пояснює нові правила А.Сердюк, президент НАМНУ. — Після чого президія підписує з переможцем контракт на наступні п’ять років.

Майже половина інститутів відзвітувала торік, решта це робитиме протягом нинішнього.  Звіти директорів — непростий процес. Ми направляємо комісію з 10—15 осіб, які «шерстять» усі напрями роботи, потім готується відповідна довідка на 80—100 сторінок, яка включає все — кадри, наукову й фінансову діяльність, роботу клініки. Потім слухаємо доповідь директора і звіт комісії, усе те обговорюємо. 

— Звіт директора Дніпропетровського інституту гастроентерології Ю.Філіпова закінчився скандалом — його звільнили, але він не погодився з висновками комісії і звернувся до суду. Чим закінчилася ця історія?

 — Процес триває. Я навіть не думав, що наша Феміда настільки заангажована. Рішення про звільнення директора інституту ухвалювалося не одноособово, за це проголосувала президія Академії медичних наук. Чому? Бо комісія, яка перевіряла його роботу, виявила цілу низку серйозних порушень — наукова установа перетворилася на приватну контору, яка займалася тим, що до вподоби її керівництву. Головний лікар на базі інституту створив приватну лабораторію, до якої перевів обладнання та направляв хворих. Усі факти задокументовано. Проблеми виникли не вчора — ще попередній склад президії АМН дійшов висновку, що Ю.Філіпов не може бути директором, бо не виконує покладених на нього обов’язків. 

Ми вислухали комісію, яка доповіла про результати перевірки, і директора, котрий «здивував» присутніх розповідями про свої надзвичайні успіхи, — за його словами, ще в 60-х роках минулого століття він розпочав лікувати хворих з допомогою стовбурових клітин. Його не бентежить той факт, що піввіку тому ніхто про це не чув, а тим більше не використовував. Після обговорення доповідей було підписано наказ про звільнення Ю.Філіпова з посади директора. 

Він оскаржив це в суді. Районний суд програв, подав апеляцію до обласного. В цей час був шквал дзвінків звідусіль, справою чомусь дуже зацікавилися депутати. Як наслідок — обласний суд визнав звільнення неправомірним. Мало того, суд вирішив відхилити апеляцію НАМНУ, а також рішення районного суду — він визнав незаконною постанову президії медакадемії. На якій підставі? Лише через те, що вона не подобається директорові, якого звільняють? Постанова президії стосувалася наукових питань, зокрема йшлося про «лікування» з допомогою стовбурових клітин — хто дав право лікувати людей методом, який не був апробований, не отримав дозволу МОЗ? Уже тільки за це порушення законодавства директор повинен відповідати, не кажучи про інші.

Ця історія завдала удару по репутації не лише інституту, а й академії та системи охорони здоров’я. Від цього страждають хворі, які звертаються по медичну допомогу, у непростих умовах працює колектив. Ми думаємо над тим, як розв’язувати ці проблеми. А касацію подамо у Вищий спеціалізований суд.

— Андрію Михайловичу, чимало розмов точиться навколо виборів до НАМНУ, які відбулися наприкінці минулого року. Кажуть, деякі політики були не просто незадоволені, а розлючені, що їхні протеже не пройшли. Навіть мали намір анулювати результати голосування.

 — Ми намагалися зробити вибори максимально прозорими. Навіть бюлетені вкидали у прозорі урни! Рахункова комісія привселюдно висипала їх з урн на стіл і відразу ж узялася рахувати. Ми спостерігали за процесом, і по обличчях бачили, що голосування пройшло із сюрпризами. 

— Тобто кандидати, які мали високих покровителів, не набрали достатньо голосів?

 — Сюрпризом було те, що деякі кандидати на виборах на посаду директора інституту набрали 100% голосів, але їх не обрали членкорами академії. Думаю, це свідчить про те, що вибори проходили прозоро й незаангажовано — колеги оцінювали саме наукові здобутки. Хоча критики на нашу адресу було чимало.

— Дорікали, зокрема, й за те, що коштів на науку бракує, а ви нових академіків обираєте. Звідки взялися фінанси на додаткові місця?

— По-перше, кошти на це були передбачені в бюджеті. По-друге, місця не додаткові — ми просто не вибрали своєї квоти. Згідно з указом президента України, Академія медичних наук налічує 145 дійсних членів, а в нас поки що 125. Можна, звичайно, відразу заповнити всі вакансії, але це тупиковий варіант. Вибори необхідно проводити, щоб люди мали мотивацію, бачили світло в кінці тунелю. До речі, незабаром у нас будуть нові вибори. Це стосується таких перспективних напрямів, як трансплантологія, вірусологія та мікробіологія, ядерна медицина.

— Цього року Міністерству охорони здоров’я кошти з держбюджету урізали, а медичній академії додали. Це не залишилося непоміченим.

— На нинішній рік нам виділили найбільшу суму за весь період існування академії. Кошти маємо витратити на розвиток та будівництво.

— Що плануєте будувати?

— На першому плані — корпус Донецького інституту невідкладної хірургії. Днями я розмовляв з його директором — там знову рятують людей після аварії на шахті. У потерпілих опіки не лише шкіри, а й дихальних шляхів, у багатьох з них тканини вражені надто глибоко. Інституту дуже потрібен іще один корпус і новітнє обладнання. 

Потребує розбудови Інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Громашевського. Там склалася непроста ситуація. Торік з бюджету на це вже було виділено 50 млн. грн., але, на жаль, інститут не використав з них жодної копійки. Ми пропонували: не встигаєте з будівництвом, спрямуйте кошти на закупівлю необхідного обладнання. Можна було частину з них витратити на лікарські препарати, адже хворим на ВІЛ/СНІД не вистачало ліків. Була можливість усе це зробити вчасно. Але керівництво інституту запевняло, що будівельні роботи ось-ось почнуться… Час змарнували, відтак кошти повернулися до бюджету. 

Цього року на лікування хворих на ВІЛСНІД потрібно 30 млн. грн., а виділено лише 18 млн. Ми вже направили відповідні листи уряду. Сподіваюся, що проблему буде розв’язано. Прикро, коли ми намагаємось оперативно реагувати на виклики часу, максимально використовуємо всі можливості для поліпшення ситуації, а на місцях не можуть, точніше не хочуть, нічого робити — навіть використати адресні кошти. 

У наших планах — будівництво корпусу в Інституті серцево-судинної хірургії, хотілося б устигнути до столітнього ювілею Миколи Амосова. Однак річ не в даті. Сьогодні в Україні роблять 17,5 тис. операцій на серці — це значно менше від необхідної кількості. З них понад 5 тис. виконують в Інституті імені М.Амосова, решту — в центрах Б.Тодурова, І.Ємця, інших клініках. Загалом операцій потрібно робити вдвічі, навіть утричі більше — на листку очікування понад 150 тисяч хворих.

Плануємо будівництво корпусів в інститутах нейрохірургії, отоларингології та радіохірургічного відділення в інституті ім. Шалімова. Виділено вагомі кошти для оснащення найсучаснішим обладнанням 16 інститутів. До речі, не тільки київських, як було раніше,  а й харківських, львівських, донецьких.

— А Інститут нефрології є у планах? Пацієнти цього профілю просто-таки приречені на смерть без сучасних центрів гемодіалізу та відповідного лікування.

 — Ситуація непроста. Цей інститут колись мав свою базу, міг би розвиватися. Але його вольовим рішенням відселили з Інституту урології, а площі віддали Інституту андрології, який не має жодного стосунку до медакадемії. 

— У медичних колах кажуть, що це не поодинокий випадок, багато директорів прихистили у своїх володіннях приватні клініки й кабінети. 

— Нещодавно Рахункова палата закінчила аудит діяльності закладів АМН за 2010—2011 роки. Перевіряли, зокрема, і те, як використовуються площі, скільки їх здається в оренду. Загалом в оренду здають не так уже й багато — близько 4% усіх приміщень. Але це, як кажуть, середня температура по лікарні. Наприклад, в Інституті екогігієни імені О.Марзєєва теж є орендатори — три кімнати займає Центр санепіднагляду Міністерства охорони здоров’я, а на першому поверсі частину холу віддано під невеличке кафе. І все. Водночас є інститути, які здають сотні квадратних метрів. Торік ми виселили приватну клініку з Інституту імені Шалімова, яка орендувала там понад тисячу метрів. Будемо активно продовжувати роботу в цьому напрямі.

— Клініки й медичні центри вже нікого не дивують. Ревізори стверджують, що Інститут нейрохірургії навіть улаштував у себе готель і досить активно здавав номери.

— Останнім часом на засіданнях ми приділяли чимало уваги Інституту нейрохірургії імені А.Ромоданова. Мені не один раз довелося критикувати його директора Ю.Зозулю і за оренду, і за те, як ведеться будівництво — роботи не завершено, проте акти чомусь уже підписано. В нас бракує реабілітаційних центрів, особливо вони потрібні постінсультним хворим, тим, хто переніс спінальні операції тощо. Однак замість створити в одному з корпусів інституту сучасний центр, директор вирішив відремонтувати його і влаштувати там готель. Є питання, які стосуються роботи радіохірургічного центру, на який так сподівалися онкохворі. Чому він працює лише в одну зміну? Чому на обстеження беруть насамперед пацієнтів, які звертаються з власної ініціативи, тоді як хворі зі стаціонару, котрі готуються до операцій, змушені чекати кілька днів?! Я бачив
аналогічні відділення в багатьох європейських клініках — коли пацієнтів багато, відділення, як правило, працюють у три зміни. 

— Наші читачі нарікають на те, що здавали гроші, хто скільки міг, на гамма-ніж, сподіваючись, що медична допомога справді буде доступною. Однак ціни на обстеження та лікування там чи не найвищі в усьому Києві. Враження, що радіохірургічний центр — не бюджетна установа, а дорога приватна клініка. Коли Інститут нейрохірургії звітуватиме про свою діяльність?

 — Думаю, незабаром. До кінця нинішнього року відзвітують усі інститути, які не були включені до плану торік. Про все, що тут згадувалося, обов’язково говоритимемо на своїх засіданнях — а як інакше, коли у звіті Рахункової палати Інститут нейрохірургії згадується чи не в кожному абзаці?! 

— А про який з академічних інститутів можна з певністю сказати, що там є наукові школи, успіхи в лікувальній справі — такі, щоб не соромно про це сказати на весь світ?

— Про амосовців. Інститут серцево-судинної хірургії ім.  Амосова, який очолює Г.Книшов, має результати такі, як у Європі, а подеколи навіть кращі. Це свідчення високого рівня розвитку наукової школи, яку започаткував Микола Михайлович Амосов. 

Те саме можна сказати про ендокринологів, особливо стосовно чорнобильської тематики, зокрема патологій щитовидної залози, тиреоїдного раку тощо. Інститут ендокринології ім. В.Комісаренка активно співпрацює зі світовою медичною спільнотою. Його фахівці верифікують діагнози за кордоном — світ визнає їхній рівень.

У нас чимало закладів, про які можна розповісти багато цікавого — це інститути кардіології, ортопедії та травматології, геронтології, радіаційної медицини.

Нещодавно разом з директором Інституту радіаційної медицини Д.Базикою ми побували у Південній Кореї на запрошення державного науково-дослідного центру «Кірамс», що об’єднує п’ять інститутів, які займаються питаннями радіаційної безпеки. Виступали там на конференції, а також підписали угоду про співпрацю. Як бачите, досвід наших науковців не лише цікавий світові, а й затребуваний. 

Зовсім недавно став членом-кореспондентом НАМНУ професор Володимир Козявкін, якого теж знають далеко за межами України. Свого часу він без державного фінансування створив клініку відновного лікування у Трускавці. Слід віддати йому належне — тут завжди є квота місць для безкоштовного лікування дітей. Результати роботи Центру В.Козявкіна настільки вражають, що пацієнти прилітають до нього з усього світу. Йому вірять не лише хворі — а й колеги, які направляють до нього своїх пацієнтів на лікування. Зараз ведеться будівництво медичного центру на Арабатській стрілці — проект передбачає залучення як державних, так і приватних коштів. Це буде вперше, коли медичний комплекс стане містоутворюючим центром. 

— Майбутнє нашої практичної медицини, а отже, й академічної науки — нинішні студенти університетів. Нещодавно в DT.UA було опубліковано інтерв’ю з ректором Тернопільського медичного університету — членкором НАМНУ Л.Ковальчуком, яке викликало неабиякий резонанс. Очевидно, є сенс провести круглий стіл (хоча б заочний), щоб обговорити актуальні питання медичної освіти. Дискусію на нашому сайті викликали, зокрема, такі новації Тернопільського університету, як створення науково-практичних центрів у селах, де проходять практику студенти-старшокурсники та інтерни. Це викликало шквал емоцій, мовляв, «університети повинні готувати фахівців, а не відправляти їх на село ганяти собак». Хотілося б, щоб і НАМНУ долучилася до обговорення. 

— Видатний учений О.Марзєєв під час навчання у Московському університеті їздив на ліквідацію холери в Катеринославську губернію, на Донбас, — майбутніх медиків і на таке посилали. І ми студентами їздили в села. Після четвертого курсу в нас була так звана «доврачебная» практика — здебільшого працювали фельдшерами. Проводили подвірні обходи, ходили на чергування в стаціонари, встигали багато — не лише опановували теорію, а й набували практичних навичок. А де ж навчатися? Лише на кафедрі та в бібліотеці?! 

Ідея круглого столу — чудова, я вже сьогодні можу відповісти на деякі запитання. Тернопільський медичний університет показав, на що здатен, коли в Україні розпочалася епідемія так званого свинячого грипу. Пам’ятаєте, західні області опинилися тоді в епіцентрі подій — захворювання розвивалося стрімко і призводило до тяжкого запалення легень. Мінздоров’я звернулося до нас по допомогу, мені випало їхати саме в Тернопільську область. Я був уражений побаченим. На той час усі знали, що в Україні лише одна лабораторія має обладнання для ПЦР-діагностики, друга лише облаштовувалася. Обидві — у столиці. А виявилося, що й у Тернополі така є — завдяки зусиллям Л.Ковальчука університет не лише придбав новітнє обладнання своїм коштом, а й чітко налагодив усю роботу. Саме рання діагностика допомогла врятувати багатьох хворих. Ситуація на Тернопільщині стабілізувалася швидше, ніж у сусідніх областях. Л.Ковальчука знаю давно, він хороший організатор. Першим узявся за створення університетської клініки на базі обласної лікарні, почав змінювати атмосферу в університеті — студенти отримали більше можливостей для навчання, мають належні умови в гуртожитках. Велика увага приділяється студентському самоврядуванню. Я знаю навчальні заклади, де студенти не можуть висловити свою думку, проявити ініціативу, а Тернопільський медуніверситет прагне готувати фахівців, які мають не лише добру професійну підготовку, а й активну життєву позицію. 

— Академія медичних наук останнім часом теж демонструє активну позицію. Андрію Михайловичу, що прагнете зробити, але поки що не виходить?

— Планів багато. Вони великою мірою залежать від фінансування, однак основну роль відіграє людський фактор. Торік ми запланували створення онкологічного центру в Донецьку. Вже маємо всі необхідні документи, розрахунки, навіть резолюцію президента, але, на жаль, через повільне вирішення питань в ряді міністерств його відкриття дещо затягується.

Я максималіст. Хочу, щоб в академії все працювало чітко, мов годинник. Щоб не гальмувало, не рухалося по інерції, а стрімко розвивалося, щоб медична наука встигала відповідати на виклики часу.