Життя після трансплантації в Україні: рятуйся, як можеш?

414

Чиновники всіх рівнів «стурбовані» відсутністю достатньої кількості трансплантацій в Україні. Одразу ж знаходять винних — недолугий закон і «неправильну» презумпцію. А чи спроможні вони подбати про пацієнтів з пересадженими органами, якщо вже сьогодні не можуть забезпечити їх необхідними ліками?

Олександр НІКОНЕНКО, ректор ДЗ «Запорізька медична академія післядипломної освіти МОЗ України», академік НАМН України, член-кореспондент НАН України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, професор

Щороку в Україні збільшується кількість пацієнтів, які отримують імуносупресивну терапію — передусім за рахунок тих хворих, яких направляють на трансплантацію за кордон (у Білорусь, Індію тощо), або ж тих, кого оперують там за їх кошти. На жаль, в Україні впродовж останніх десятиліть кількість щорічних трансплантацій коливається в межах 100, такий мінімум узагалі не можна розцінювати як повноцінну роботу галузі. Зокрема, за минулий рік в Україні було зроблено 126 трансплантацій органів, за кордоном з цього приводу прооперовано 121 українського пацієнта.

 

Хворим, які потрапляють на трансплантацію за кордон, там підбирають і призначають імуносупресанти, які їм доведеться приймати пожиттєво, тож трансплантологи інших країн орієнтуються на європейські протоколи і сподіваються, що наша держава повністю забезпечить своїх громадян такими ліками. При цьому вони навіть враховують, які саме ліки закуповує Україна. Однак останнім часом у цьому плані виникають значні труднощі, оскільки, по-перше, Україна закуповує дедалі менше оригінальних препаратів (а біодоступність однієї й тієї самої дози оригінального препарату й генерика зовсім різна), по-друге, перелік закуплених імуносупресантів постійно змінюється, по-третє, серед придбаних генеричних препаратів є такі, що за якістю та біодоступністю не відповідають генерикам, котрі виробляють у країнах Європи. Наприк­лад, серед них є ліки індійського виробництва. А інформацію про деякі генерики, які закуповують в Україні, фахівцям (а тепер уже й пацієнтам) доводиться вишукувати в інтернеті, але даремно — не зрозуміло, де їх застосовували, які наслідки такої терапії тощо.

Тобто призначення пацієнтам генеричних імуносупресантів не є трагедією, якщо їх якість визнана в усьому світі і якщо такі призначення надалі не змінюють (без медичних на те показань, оскільки це суперечить сучасним міжнародним настановам). Наразі ж українські трансплантологи навіть не знають, що закуповує держава для їх хворих. Ми рекомендуємо ліки, передбачені європейськими протоколами, а під час закупівель усе «переграється», вочевидь, з міркувань вартості препаратів. Раніше фахівців залучали до обговорення пропозицій для закупівлі того чи іншого препарату (іноді при цьому виникали суперечки, але в більшості випадків вдавалося досягати компромісу), нині ж трансплантологи повністю відсторонені від цього процесу, бо ключовий фактор для закупівельників — найнижча ціна. Під час закупівель на регіональному рівні до рекомендацій фахівців таки дослухаються, однак на місцях закуповують лише частину ліків, що не покриває пот­реб усіх хворих, до того ж ситуація постійно змінюється — з’являються нові пацієнти тощо.

Тому ми надіслали листа до МОЗ України, де вказали: якщо вже наша держава перейшла на дешеву програму фінансування хворих після трансплантації, то вона зобов’язана повністю взяти на себе відповідальність за безпеку переведення їх з одних ліків на інші. Це дуже складна для організму пацієнта процедура, до того ж для її здійснення потрібна госпіталізація на 2-3 тижні для виконання близько 5 проб з визначення концентрації нового препарату. Таке дослідження можна робити тільки в закладі, де є спеціальне обладнання та висококваліфіковані спеціалісти. І це потребує додаткових витрат, які пацієнти не спроможні покрити з власної кишені (кожна проба для визначення концентрації імуносупресивного препарату коштує приблизно 4 тис. грн), а в спеціалізованих закладах реактиви, необхідні для безкоштовного для пацієнта проведення процедури, відсутні або ж їх кількість украй обмежена. Де взяти реактиви для стількох хворих, котрих доводиться переводити на інші препарати через постійні зміни в закупівлях?

До того ж необґрунтована заміна препаратів — це некваліфікований і небезпечний підхід. Тож перш ніж формувати замовлення на централізовані закупівлі імуносупресантів, з усіх областей України потрібно зібрати дані про конкретні препарати, які роками приймають хворі, аби враховувати це під час тендерів, не наражаючи пацієнтів на ризики і додаткові витрати. А якщо МОЗ вирішило вести всіх нових трансплантованих хворих на дешевих генериках, потрібно чітко встановити їх перелік і не змінювати щороку номенклатуру, при цьому доб­ре зваживши, чи влаштовуватиме пацієнтів якість таких препаратів упродовж життя.

У своєму листі до МОЗ ми вказали на важливість урахування згаданих аспектів, адже йдеться про особливу групу ліків. А про те, що хворі самотужки «потягнуть» придбання імуносупресантів (щоб не змінювати їх щороку на нові закуплені аналоги), не може бути й мови. Бо якщо, наприк­лад, порівняти вартість гемодіалізу й забезпечення медикаментами після трансплантації впродовж першого року після операції, то вони будуть практично однаковими, проте надалі імуносупресивна терапія виявиться наполовину дешевшою, однак сягатиме 15 тис. дол. на рік.

Я не знаю жодної країни, де такі витрати перекладалися б на плечі пацієнтів, до того ж розвинені держави гарантують своїм громадянам безкоштовну трансплантацію. В Україні прийнято новий Закон про транс­плантацію, який також декларує безкоштовну операцію і подальше лікування, однак виникають певні сумніви щодо того, чи буде це реалізовано повною мірою. Узагалі згаданий Закон передбачає низку конст­руктивних положень, проте важко передбачити, у що вони «виллються» на практиці. Бо попередній Закон також передбачав багато позитивних моментів, однак… Україна досі платить шалені кошти сусіднім державам за лікування своїх пацієнтів, хоча за умови розбудови вітчизняної служби можна було б врятувати в рази більше хворих.

Порівняймо: трансплантація нирки в Білорусі обходиться у понад 70 тис. дол., а в Запорізькому центрі трансплантації (без урахування зар­плат медиків, комунальних та інших витрат) — 60-70 тис. грн. Сьогодні я вийшов з відпустки, і мені на стіл лягло на підпис одразу 30 направлень хворих на трансплантацію за кордон. Не знаю, чи всі пацієнти туди потраплять (це вирішує МОЗ), у будь-якому разі наша держава фактично фінансує медицину інших країн, замість налагодити роботу відповідної служби вдома.

Ми рівняємося на Європу? Так от там на 1 млн населення виконують 60 трансплантацій, в Україні — 4! Це при тому, що в нашій державі щорічно приблизно 2 тис. хворих потребують пересадки нирки, 1,5 тис. — серця, ще близько 2 тис. — печінки, а донорський потенціал України (люди, які гинуть від травм, захворювань головного мозку тощо) міг би забезпечити близько 10 тис. трансплантацій на рік.

Повноцінному використанню такого потенціалу перешкоджає не лише менталітет населення, а й відсутність трансплант-координаторів, небажання анестезіологів діагностувати смерть мозку та відсутність обладнання для такої діагностики в реанімаційних відділеннях лікарень. Хоча свого часу МОЗ видало Наказ, у якому реанімаційні відділення зобов’язували виконувати діагностику смерті мозку. Однак Наказом не заміниш обладнання і фінансування його закупівель (у межах 10-15 тис. дол. на кожне реанімаційне відділення), хоча воно врятувало б не лише реципієнтів, а й життя багатьох хворих, які перебувають у реанімації.

Доки ситуація не зміниться, жодна презумпція не поліпшить становища. Це саме можна сказати й про закупівлю імуносупресантів: доки держава не змінить свого ставлення до життя пацієнтів, їм доведеться щодня думати про те, що на них чекає завтра.


Владислав ЗАКОРДОНЕЦЬ, завідувач відділення трансплантації нирки та гемодіалізу ДУ «Національний інститут хірургії та трансплантології ім. О. О. Шалімова НАМН України»

Останнім часом в Україні склалася ситуація, коли для пацієнтів, котрі перенесли трансплантацію, щороку закуповують різні препарати для імуносупресії. Річ навіть не в тому, що з метою економії обирають генерики — це не є принциповим питанням. Сьогодні на світовому ринку дійсно з’явилися досить якісні генерики цієї групи, котрі за ефективністю не поступаються оригінальним препаратам. Однак основним критерієм закупівель МОЗ України є ціна ліків, тобто ставка робиться на найдешевші й не завжди високоякісні. Натомість генерик має щонайменше бути біоеквівалентним оригінальному препарату — це головна вимога, коли говорити про призначення новим пацієнтам. Для них не важливо, які саме ліки закуповуватиме держава, головне, аби вони були перевірені та з доведеною якістю. Ті ж, хто вже отримує імуносупресивну терапію, наразі зіткнулися зі складнішою проблемою. Адже згідно з протоколами, яких дотримуються в усіх країнах Європи і не тільки, такі пацієнти мають постійно приймати ті ліки, які їм було призначено одразу після трансплантації. Тобто це можуть бути й оригінальні препарати, і якісні генерики, але призначивши їх пацієнту одразу після трансплантації, надалі не можна змінювати, оскільки одні й ті самі препарати, але різних виробників, мають різну фармакодинаміку.

 

В Україні ж на це ніхто не зважає: позаминулого року закуповували одні імуносупресанти, минулого — інші, цьогоріч знову змінили виробника. Тож пацієнтам потрібно підлаштовуватися під такі «економічні забаганки» чиновників, жертвуючи власним здоров’ям. При тому, що в усьому цивілізованому світі переведення цієї категорії пацієнтів на інший препарат здійснюють винятково за медичними показаннями! Там хворі (та й лікарі) взагалі не переймаються подібними питаннями — стартово призначені ліки приймаються пожиттєво. Адже підбір індивідуального імуносупресанта та його дози — копітка, складна і дороговартісна процедура. Вона починається ще на доопераційному етапі, за тиждень до пересадки органа, коли перевіряють сприйнятливість препарату організмом пацієнта, а в разі його непереносимості змінюють на інший.

Оскільки імуносупресанти в Україні закуповують і на державному рівні, і за кошти місцевих бюджетів, ми ще й уточнюємо в регіоні, де мешкає пацієнт і де він має право отримувати препарати безкоштовно, які саме ліки є в області, аби потім не виникало проб­лем з безперебійним забезпеченням і не потрібно було переводити хворого на аналоги.

Після трансплантації також здійснюють важливу процедуру підбору індивідуальної дози вже перевіреного на переносимість препарату, визначення необхідної його концентрації в крові. Іноді на це витрачається 2-3 тижні, при цьому доводиться проводити по 5-7 визначень концентрації препарату в крові. З часом можливе зменшення дозування, але в жодному разі це не стосується зміни препарату як такого. Коли ж виникають проблеми з наявністю індивідуально призначених ліків, пацієнта потрібно знову провести через цю складну процедуру: госпіталізація, багаторазові дороговартісні лабораторні дослідження тощо.

Частина хворих не має змоги приїхати в центр трансплантації, здати аналіз на сумісність і визначення концентрації нового препарату (у тому числі й через матеріальну скруту). У них немає іншого виходу, ніж прий­мати ті ліки, які їм запропонувала держава (щороку — нові), і ніхто не може спрогнозувати, чим це обернеться для здоров’я (у світі таких «експериментів» не проводять), адже один і той самий препарат у різних пацієнтів діє по-різному, зокрема, залежно від корекції дози. Або ж пацієнти, які вже через деякий час після неконтрольованої заміни препарату відчули негаразди зі здоров’ям, вимушені купувати звичні для них ліки за власні кошти (якщо вони у них є). Тому підбираючи перший препарат, ми враховуємо і медичні показання, і навіть соціальний стан пацієнта, наявність тих чи інших ліків у конкретних регіонах. І вся ця робота зводиться нанівець після чергової закупівлі ліків за «економічними показаннями» держави.

За даними пацієнтських організацій, МОЗ закуповує імуносупресанти максимум на 30% від потреби, решта покривається з обласних бюджетів. Але ж там також закуповують ліки за МНН, не враховуючи індивідуальних потреб пацієнтів. Та їх ніхто й не обліковує!

Тому в Україні необхідно створити реєстр пацієнтів після трансплантації (за зразком листків очікування реципієнтів, формування яких передбачене новим Законом України «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині», який набув чинності та починає діяти з 1 січня 2019 року). У такій базі має бути зазначено і те, які саме препарати (торгові наз­ви) отримують пацієнти, у якій дозі, з якого часу. Тоді й непорозумінь із закупівлями ліків можна уникнути, і справжньої економії досягнути — жодної копійки не витратиться даремно, бо нині пацієнти відмовляються від ліків, які їм не підходять. У кращому разі — спілкуються через інтернет, обмінюються ліками чи продають те, що отримали (якщо пощастить), і намагаються купити «свій» препарат. І це називається життя після трансплантації? А коли «сарафанна система» не спрацьовує, і їм уривається терпець, вони приносять отримані ліки (іноді вже з вичерпаним терміном придатності)… лікарям.

Ми розуміємо своїх пацієнтів — для них це просто катастрофа! Адже одна й та сама діюча речовина навіть у різних препаратах від одного виробника не дає 100% гарантії того, що після заміни ліків хворий не зіткнеться з якоюсь проблемою, аж до відторгнення органа. Недаремно ж усі європейські клінічні протоколи, за якими працюють й українські лікарі, передбачають пожиттєве ведення таких пацієнтів на одному й тому самому препараті й заміну винятково за медичними показаннями, що трапляється рідко. До того ж передбачено: це має визначати лікар, який спостерігає хворого, а не чиновники міністерства, котрі закуповують ліки, та ще й з метою заощадити кошти.

Узагалі ми спостерігаємо дивні методи економії. Коли дуже шкода грошей на створення листка очікування реципієнтів на трансплантацію, на розвиток вітчизняної служби трансплантації, але витрачаються мільйони доларів на пересадку органів українським пацієнтам в інших країнах.

Наприклад, аби пересадити пацієнту нирку в Білорусі, державі чи пацієнту потрібно сплатити 75 тис. Євро, собівартість такої самої операції в Україні — у середньому 7 тис. дол. Зовсім неважко порахувати економію від налагодження служби трупного донорства в рідній державі. І чого нам не вистачає: коштів чи політичної волі та відповідальності чиновників за життя і здоров’я пацієнтів? МОЗ України в межах своєї юрисдикції також може багато зробити для розвитку служби, наприклад, створити систему стимулів,