Відкрита і щира людина, Василь Лазоришинець радо погодився дати ексклюзивне інтерв’ю для журналу PRO MEDICINE®.
– Василю Васильовичу, у пресі можна знайти чимало фактів із Вашої біографії, але більшість професійних успіхів усе ж таки пов’язані з Національним інститутом серцево-судинної хірургії ім. М. М. Амосова Національної академії медичних наук (НАМН) України. Чому Ви обрали саме цей інститут?
— На той час я вже закінчив Київський медичний інститут і відпрацював сім років: чотири – секретарем комсомольської організації, три – лікарем-хірургом, судинним хірургом Чернігівської обласної лікарні. І коли я зрозумів, що у межах цієї лікарні зростати вже нікуди, вирішив, що потрібно їхати навчатися до Києва. Я вступив за конкурсом до клінічної ординатури за спеціальністю «Кардіохірургія» (до речі, під час зарахування зі мною спілкувався сам Микола Михайлович Амосов) і через два роки став молодшим науковим співробітником лабораторії штучного кровообігу, а згодом перейшов до відділення вроджених вад серця. Власне, вади серця і були потім основою моєї роботи в інституті. Саме цей заклад я обрав, звичайно, через поважне ім’я, а також тому, що мене дуже цікавила кардіохірургія. Тоді, як і зараз, у ній упроваджувалися сучасні технології, і для мене це був новий рівень розвитку, своєрідний виклик. До того ж мені пощастило майже цілий рік попрацювати з Миколою Михайловичем, коли він обіймав посаду директора інституту, і я дуже пишаюся цим досвідом.
– Саме на базі інституту Ви отримали можливість стажування за кордоном. Яких висновків Ви дійшли за його результатами?
— Тоді, у 1993 році, Україна мала серйозні проблеми з дитячою кардіохірургією. Спостерігалася велика кількість летальних випадків після операцій. І директор прийняв рішення відправити кілька бригад на навчання до Австралії, США та Німеччини. Наша бригада у складі кардіолога, анестезіолога й реаніматолога потрапила до однієї з найкращих клінік США за напрямом дитячої кардіохірургії у місті Мемфіс (Memphis), штат Теннессі (Tennessee). Коли ми повернулися, то вже розуміли, що час змінювати усталені ще із 60‑х років підходи до кардіохірургії. Зокрема потрібно було оперувати, орієнтуючись не на вагу дитини, як ми звикли, а на патологію.
Сьогодні, згідно з Міжнародною класифікацією хвороб десятого перегляду (МКХ-10), існує 160 вроджених вад серця і 210 операцій, які виконують при цих вадах. Приблизно 35–40 % – це критичні вади, тобто такі, що потребують негайного оперативного втручання. Скажімо, якщо дитину з коарктацією аорти не прооперувати протягом місяця, то знижується скорочувальна функція лівого шлуночка, що може призвести до смерті. Дуже поширений синдром гіперплазії лівих відділів серця. Немовлята з такою вадою у 100 % випадків помирають до десятої доби, оскільки кровопостачання коронарних артерій відбувається в них ретроградно: з легеневої артерії кров потрапляє до аорти, а вже звідти – до коронарних артерій, піднімаючись угору. Якщо закривається боталова протока, немає кровопостачання серця – і дитина помирає.
Усі ці проблеми потребували нагального розв’язання, і стажування за кордоном, звичайно, дуже допомогло.
Забезпечити стовідсоткову виживаність дітей
із серцевими вадами можна тільки тоді,
коли буде затверджено загальнодержавну програму
– Чи можна сказати, що зараз наша дитяча кардіохірургія наблизилася до стандартів розвинутих країн?
— За рівнем оснащення, кваліфікації та підготовки вона майже нічим не відрізняється від світової. Досягти таких результатів нам вдалося завдяки тісній співпраці із закордонними колегами. Двічі на рік до нас приїжджали американські бригади кардіохірургів і медсестер (15–20 осіб), і ми разом робили найскладніші операції. Забезпеченість кардіохірургічною допомогою в нас також висока.
В Україні щороку на світ з’являється у середньому 4,5 тис. немовлят з уродженими вадами серця. Вісім медичних центрів оперують дітей за цими патологіями. Три з них розміщені в Києві: Центр дитячої кардіології та кардіохірургії, де проводиться приблизно 2 тис. операцій на рік, Національний інститут серцево-судинної хірургії ім. М. М. Амосова, який робить 800 операцій на рік, і Центр серця, де щороку виконується 140 операцій. Також оперують в Одесі, Запоріжжі, Дніпропетровську, Львові, Харкові. Раніше оперували ще й у Донецьку. Усі ці центри разом виконують близько 2,5–3 тис. операцій на рік. Таким чином, десь на 65–70 % ми забезпечуємо потреби в дитячій кардіохірургії.
– Що варто зробити, аби забезпеченість українських дітей кардіохірургічною допомогою була стовідсотковою? І взагалі, це реально?
— Так, реально. Насамперед потрібно сконцентрувати зусилля на дітях із критичними вадами серця, яких приблизно 35–40 %. Саме на них припадає значна частка у структурі серцевої смертності. Нам здавалося, що ми маємо гарні результати у цьому напрямі. Однак коли відомий кардіолог, заслужений діяч науки і техніки Надія Руденко провела дослідження в місті Києві, вона з’ясувала, що у віці до року із вродженими вадами серця помирало 70 % дітей, яких не прооперували вчасно. Зараз виживаність із такими вадами становить майже 100 %, а летальність – лише 1,8–2 %. Тобто 98 % дітей, які вчасно потрапляють до нас, виживають.
Утім забезпечити стовідсоткову виживаність дітей із серцевими вадами можна тільки тоді, коли буде затверджено загальнодержавну програму. Передусім потрібно оцінити кожний центр, що існує в Україні, з’ясувати, яка в нього «пропускна здатність» хворих, що саме заважає її підвищенню. Зі свого боку можу сказати, що в нас немає проблем із кваліфікацією медичного персоналу, але дуже багато питань до забезпечення операцій витратними матеріалами, медикаментами тощо. У країні ситуація складна, і в нашому інституті також. Я роблю все для того, аби дітей оперували безкоштовно. Діти й учасники АТО у нас повністю лікуються за бюджетні кошти.
Зрозуміло, що жодна держава у світі не може гарантувати безоплатну медичну допомогу всьому населенню, тому потрібні різні підходи до розв’язання цієї проблеми. Один з варіантів – матеріальна підтримка благодійних фондів. Такі фонди зараз співпрацюють з нами і закуповують для дітей окклюдери. Вони дуже дорогі – вартість одного становить близько 3,5 тис. дол., а ми ставимо їх десь 80–90 на рік. Відомі й такі способи подолання проблеми, як страхова медицина, наукові гранти, але державна програма – це найперша, обов’язкова умова.
– Можливість змінити систему охорони здоров’я в нашій країні нерідко називають нереалістичною, адже в Конституції України зазначено, що медична допомога у нас безплатна. Як, на Вашу думку, можна вирішити це питання?
— Справді, у Конституції написано, що держава забезпечує лікування населення, але не уточнено, в який спосіб. Це і породжує безліч проблем. Якщо запровадити страхову медицину зараз, вона не працюватиме: велика кількість хворих, не розроблено стандартів, не зрозуміло, як лікувати, немає навіть механізмів розрахунку вартості медичної послуги. За таких умов усі медичні заклади приречені на руйнацію. Однак поступово потрібно рухатися у визначеному напрямку. Має бути державно-приватне страхування, тобто держава повинна визначитися, що вона може дати країні й суспільству, а чим населення здатне забезпечити себе самостійно. Наприклад, на державному рівні можна встановити зарплату лікарів, медсестер, а страхова медицина визначить вартість медичних послуг.
Нині ж ситуацію доведено до абсурду. Скажімо, на добове харчування одного пацієнта під час його перебування у лікарні виділяється 6 грн – як на ці гроші можна нагодувати людину? Ми беремо кошти зі спеціальних рахунків, власне з пацієнтів, і збільшуємо мінімальну суму до 27–30 грн.
Я вважаю, що всі «готельні» послуги, зокрема харчування хворих, прибирання, забезпечення білизною тощо, не мають належати до компетенції лікарень. Лікар повинен тільки лікувати пацієнтів. Потрібно розрахувати, скільки коштує річне перебування в лікарні одного пацієнта, як довго він лікується у стаціонарі, адже в нас на 10 тис. населення 79 ліжок, у Європі на таку саму кількість людей – 40–44 ліжка. Зрозуміло, що це додаткові витрати.
Держава повинна визначитися,
що вона може дати країні й суспільству,
а чим населення здатне забезпечити себе самостійно
Позитивним рішенням є система автономізації медичних закладів. Усі про неї активно говорять, але ніхто не розуміє, що вона насправді означає. Сьогодні в нас діє низка законодавчих обмежень, які не дають змоги головному лікареві приймати рішення з багатьох питань. Наприклад, в академії меднаук виникла така ситуація: було достатньо кохлеарних імплантів, і один із них узяли на гемодіаліз, щоб урятувати життя хворому. А комісія з розрахункової палати кваліфікувала це як порушення, нецільове використання грошей. Почали розбиратися, звернулися до Мінфіну, щоб отримати роз’яснення. Адже лікарня – розпорядник, вона має право в рамках однієї програми надання допомоги на власний розсуд розподіляти витратні матеріали. На жаль, нічого не вдалося довести. Автономізація ж передбачає, що гроші виділяють головному лікареві, і він використовує їх так, як вважає за доцільне. Як у такому разі контролювати діяльність головного лікаря? Результати його роботи можна відстежити за кількістю пролікованих пацієнтів і вилікуваних хворих, а також за показниками здоров’я населення регіону: захворюваність, тривалість життя, смертність.
– Тож як потрібно реформувати нашу медицину?
— Робити це слід розсудливо. Адже найбільші противники реформ – самі лікарі. Не можна починати реформу з крику: «Ми все приватизуємо, усіх розженемо, скоротимо». Насамперед потрібно вирішити, яку систему ми будемо створювати. Сьогодні модно гудити систему Семашка, але 1971 року Всесвітня організація охорони здоров’я визнала її найкращою у світі, хоча згодом у ній і було виявлено багато проблем. Треба створити гідну сучасну альтернативу цій застарілій системі, роз’яснити і лікарям, і людям, що вони отримають від нової реформи, як вона здійснюватиметься. Зрештою, таку реформу не можна проводити лише силами Міністерства охорони здоров’я (МОЗ) України. Участь у процесі зобов’язані брати також Міністерство інфраструктури, Міністерство соціальної політики, Міністерство внутрішніх справ, фонди соціального страхування тощо. Коли ми зрозуміємо, що реформа має бути комплексною, з’явиться реальна можливість втілити її в життя.
Зараз надзвичайно багато галасу довкола створення шпитальних округів. На мою думку, потрібно провести адміністративно-територіальну реформу – і все вирішиться автоматично. Інший варіант – цього року фінансування медицини вперше здійснювалося за рахунок субвенцій, тобто кошти розподілялися по всіх регіонах. Але якщо раніше за місцеві бюджети відповідали Мінфін і місцева влада, то зараз цю функцію покладено на МОЗ. Можна було б спрямувати центральні й районні бюджети на обласний бюджет, щоб начальник обласного управління під контролем МОЗ розподіляв ці гроші. Сьогодні ж для отримання коштів на будь-які медичні потреби регіональним управлінцям доводиться кожному вклонитися, кожен вважає, що віддає гроші з власної кишені. Цю ситуацію потрібно змінювати.
– Ви вважаєте, що можна викоренити корупцію?
— Звісно! В усьому світі існують дві найпрестижніші професії – лікар і юрист. Проте ми й досі йдемо шляхом, який для нас визначив Сталін. Коли Семашко сказав йому, що потрібно підвищити зарплату лікарям, то почув у відповідь: «Хороший лікар сам себе прогодує, а поганий нехай помирає з голоду». Коли в Україні нормально оцінюватимуть працю медичної сестри, санітарки, лікаря, тоді все буде добре. Зараз деякі медсестри витрачають півзарплати на те, щоб доїхати на роботу, і все одно їдуть, аби заробити хоч якусь копійку. Але ж у медсестер є сім’я, діти, яких вони мають годувати, одягати, у школу відправляти. Отже, перший крок у боротьбі з корупцією – підвищення зарплати медичним працівникам. Другий крок – цілковите забезпечення витратними матеріалами чи принаймні ведення звітності, щоб витрати були зрозумілі. У тому, що пацієнтам дають аркуш із величезним списком медичних виробів, які треба купити, а вони не знають, куди все це подінеться, є також елементи для корупції. Якщо витратні матеріали забезпечуватиме держава або страхові компанії, фонди, все буде значно простіше.
Загалом в Україні лікарі не звикли захищати свої інтереси і живуть за принципом «Аби не стало гірше». Коли вчителям не індексували зарплату, вони організували мітинг під стінами Кабінету Міністрів. Згодом ситуація повторилася, і вони знову пішли шукати справедливості. Ви хоча б колись бачили, щоб свої права обстоювали медики? Як результат – сьогодні зарплата у лікарів на 20 % менша, ніж в учителів. Галузі потрібний справжній лідер, який дбатиме про її інтереси. За весь час своєї незалежності Україна мала 24 міністрів охорони здоров’я! Деякі з них навіть не встигали зрозуміти, де вони, що роблять і в якій країні перебувають.
Перший крок у боротьбі з корупцією –
підвищення зарплати медичним працівникам
Також повинні добре працювати профспілки медиків – я вважаю, зараз вони роблять це погано. Нарешті, представники галузі охорони здоров’я мають власними силами підвищувати свій статус. Якщо міністр охорони здоров’я не може потрапити на прийом до Прем’єр-міністра чи Президента, це вже не міністр.
Якби Вам зараз сказали, що Ви будете міністром охорони здоров’я, чи змогли б Ви взяти на себе відповідальність і зробити все необхідне для галузі?
Мене вже запитували. Ми довго розмовляли з Прем’єр-міністром, він запитав, чи зможу я навести лад у МОЗ. Я відповів, що зможу, якщо дадуть. І додав, що здатен робити все, крім закупівель. А коли сталося так, що за десять місяців не було закуплено жодного препарату і мільйони людей залишилися без лікування, за іронією долі мене відкликали з відрядження на термінове засідання Кабміну і сказали: «Ми Вас вітаємо, Вас щойно призначили виконувачем обов’язків міністра».
За два з половиною місяці ми витягнули країну з ями: закупили лікарські засоби проти туберкульозу, ВІЛ / СНІДу тощо. Як нам це вдалося – лише Бог знає. Зверталися й до міжнародних організацій, просили допомоги, якщо не встигали нічого закупити, люди працювали вдень і вночі, і за результатом отримали оцінку – Ви знаєте яку. Тож, відповідаючи на запитання, скажу: я міг би навести лад, але з політичних причин зараз це неможливо.
– Чому в нас точиться така запекла боротьба за міністерське крісло?
— Минулого року я говорив на засіданні Кабміну: виведете тендери з компетенції МОЗ – і нікому ця боротьба вже не буде цікавою. Фактично у нас функціонує не МОЗ, а міністерство торгівлі й охорони здоров’я. Я сказав, що потрібно передати повноваження із закупівлі міжнародним організаціям або зробити децентралізацію: нехай регіони отримують гроші і займаються тендерами самостійно. Єдине, що слід залишити, – державні програми за орфанними хворобами. Але їх не так багато, і на них витрачаються не дуже великі гроші.
Новий міністр обіцяв, що всіма тендерами займатимуться регіони. У результаті торік у міністерстві було проведено торгів на 2,5 млрд грн, цього року – вже на 4 млрд грн. Але ж завдання МОЗ полягає не в тому, аби здійснювати закупівлі, а в тому, щоб стежити, що відбувається у країні, забезпечувати повноцінне функціонування галузі. Насамперед потрібно займатися не лікуванням, а профілактикою. У структурі громадського здоров’я лікування повинне займати лише 10 %, екологія, спосіб життя, харчування, фізична активність – 85–90 %. Проте цим ніхто не займається.
– Що Ви можете сказати про медичне забезпечення бійців АТО?
— Коли влітку я поїхав до зони АТО, військова медицина була на більш-менш належному рівні. Основні проблеми спостерігалися з транспортом і доставкою поранених до лікарень, а також з аптечками. Бійцям видавали джгут, перев’язувальний пакет і шприц-тюбик буторфанолу, який майже не знеболював. Коли дійшло до справи, з’ясувалося, що одній важкопораненій людині потрібно 4–5 таких шприців. Дефіцит медикаментів подолано тільки завдяки волонтерам. У Національній гвардії ситуація ще гірша – у штаті взагалі не було медичних працівників, але, знову ж таки, допомагали волонтери. Проте, на відміну від армії, Нацгвардія мала чотири медичних бронетранспортери. Звідки? З’ясувалося, що завод ім. Малишева виготовив 60 бронетранспортерів для Іраку, і чотири з них було вибракувано. Ось завдяки цим бракованим машинам і рятують життя. Юнак, який працював на бронетранспортері, розповів, що за один день вивіз з поля бою 18 поранених. Якби ми мали повне забезпечення, зокрема такою технікою, все було б інакше. Військові медики зауважують, що втрати серед поранених, яких доставляють до лікарень, становлять лише 0,8 %. Для порівняння, США в Іраку й Афганістані втратили до 2 %, Росія у Чечні – 1,5 %, тож це непоганий показник.
Сьогодні я з боку НАМН України відповідаю за надання медичної допомоги в зоні АТО. У нас було зарезервовано 573 ліжка, створено центри з підготовки військових і цивільних лікарів, які проходять спеціалізацію з нейрохірургії, кардіології, інших затребуваних напрямів. Понад 800 осіб ми пролікували в закладах НАМН України, наші лікарі провели близько 900 консультацій у місцевих лікарських закладах. Про останній випадок Ви чули: у вікно кинули гранату, вона вибухнула, внаслідок чого людина отримала численні поранення осколками, два з яких опинилися в порожнині перикарда. Ми направили консультантів у дніпропетровську лікарню. Варто визнати, хірурги там працюють добре – один з осколків зробив дірку в серці розміром десь 1,5 см, і хірург її зашив. Однак осколки залишилися всередині, бо оперувати таких пацієнтів у тій лікарні немає можливості. Наш спеціаліст негайно виїхав на місце – й уже ввечері ці два осколки успішно видалили. Один з них пройшов між аортою й легеневою артерією, і була загроза травмування судин, легеневої кровотечі і смерті. Зараз прооперований хлопець почувається добре, видужує.
– Чому в нас мало говорять про такі випадки? Зазвичай лікарів тільки звинувачують у поганому медичному забезпеченні бійців.
— Не можу з цим погодитись. Я п’ять разів був у зоні АТО і чув лише слова вдячності. Це важливий показник. Що стосується створення позитивного іміджу лікарської допомоги в АТО, я сам не люблю без необхідності виходити в ефір. Але коли потрібно – виходжу: аби заспокоїти населення, довелося робити це під час критичної ситуації із закупівлями в розпал епідемії грипу.
– Чи є у Вашому професійному житті якісь помилки, яких Ви хотіли б уникнути, якби могли?
— Іноді, знаючи, що ризик високий, я все‑таки брався робити операції хворим, які, по суті, були неоперабельними. Інколи такі пацієнти помирали. Але є зворотний бік медалі. Так, у 1996 році ми з американськими колегами прооперували двох дівчаток, які за всіма показниками не мали шансів, і вони вижили. Завдяки цьому випадку ми розробили власну методику хірургічного лікування дефекту міжшлуночкової перегородки, ускладненого високою легеневою гіпертензією, і запатентували її. Наша методика, яка має назву «подвійної латки», здобула високе визнання на державному і міжнародному рівнях. У світі проведено більш ніж 100 таких операцій, з них 38 – в Україні.
Що стосується політичної діяльності, то навіть не знаю, чи можна вважати помилкою те, що з мого інтерв’ю вирізали шматок. Коли розпочалася боротьба за міністерське крісло, потрібні були підстави для мого звільнення. Мене запитали: «Ваша дружина була власником клініки?». Я відповів: «Ні, вона там співзасновник». У результаті на всю країну оголосили, що міністр охорони здоров’я бреше пресі. З моєї відповіді залишили тільки «ні». А те, що вона є співзасновником, нікого вже не цікавить. Потім з’ясовували, який бізнес має моя донька. Ширилися чутки, що майже весь Інститут ім. М. М. Амосова – це моя власність. Навіть до мене додому приходили. Але знайти щось, крім того усіченого «ні», нікому не вдалося, бо нічого було шукати.
– Чи стоїть зараз питання про непотрібність академії меднаук?
— Усі міністри, окрім мене, вважали, що академію медичних наук варто передати у власність МОЗ. Однак це неправильно. Люди знають: цього року на потреби академії було виділено 1,9 млрд грн. Проте далі грошей, землі та будівель вони не бачать (лише в Києві НАМН України має 21 інститут, і вони розташовані у цікавих для бізнесу місцях). У країні зараз триває війна. Саме під час Другої світової війни було створено Академію медичних наук СРСР, адже стало очевидно, що без наукового підходу нічого не вдасться зробити.
І сьогодні ліквідувати НАМН – це безум. Зрештою, за цими 1,9 млрд грн стоїть 2,5 млн пацієнтів, яких було прийнято до поліклініки, майже 250 тис. найскладніших операцій, що їх не виконують інші заклади, і понад 700 тис. пролікованих пацієнтів.
– Яким Ви бачите себе на пенсії?
Поки що мені до пенсії далеко, і я сподіваюся ще багато зробити. Серед кардіохірургів є прислів’я: «Якщо хірург виконав 100 операцій, він забезпечив себе операціями на все подальше життя». Я провів уже понад 5,5 тис. операцій і в майбутньому не бачу себе без роботи. Вважаю, що в мене все попереду.
