Академік Валерій Запорожан: «Головне — готувати лікарів найвищої проби»

130

Інтерв‘ю газеті «Дзеркало тижня» , віце-президента Національної академії медичних наук України, академіка, лауреата  Державної премії України в галузі науки і техніки, доктор медичних наук, професора, Валерія  ЗАПОРОЖАНА.

Якою має бути підготовка лікарів у ХХІ столітті?

Відповідь на це запитання шукають не тільки в Україні, а й в усьому світі, адже доля кожного з нас багато в чому залежить від рівня розвитку медицини, кваліфікації та моральних принципів послідовників Гіппократа. У багатьох розвинених країнах університетські клініки є невід’ємною частиною медуніверситетів, об’єднуючи в єдине ціле навчальний, лікувальний і науково-дослідний процеси. В Україні на пальцях можна перелічити виші, які, крім стоматологічних, мають багатопрофільні клініки. Чи потрібні вони взагалі? Багато професорів упевнені, що для навчання студентів достатньо клінічних баз у бюджетних лікарнях, десятиліттями формувалася ця система — чи варто її ламати, орієнтуючись на захід?! Але ж можна скористатися досвідом вітчизняної науки і освіти — колись медінститути мали власні клініки. Для медичного факультету Новоросійського університету в 1900 році було споруджено навчальні корпуси та клініки за останнім словом архітектури й будівництва того часу. Одеський медичний інститут, утворений на базі факультету, успішно використовував свою клініку для науково-дослідної та навчальної роботи до 1956 року, доки влада не передала її в комунальну власність.

Нині Одеський національний мед­університет (ОНМедУ) має солідну клінічну базу — крім стоматологічних (дитячої та дорослої), він розвиває й багатопрофільну клініку. Справедливість восторжествувала майже через півстоліття — у 2003 році ректорові медуніверситету Валерію За­порожанутаки вдалося домогтися передачі вишу лікарні на вулиці Тінистій. У радянські часи тут лікувалося партійне начальство, пізніше її перевели на вбогий муніципальний бюджет, внаслідок чого занепала не тільки будівля, а й лікувальна база в цілому. 

Міністерство охорони здоров’я дозволило створити університетську клініку, проект запустили як пілотний, на той час він був першим і єдиним в Україні. Законодавча казуїстика не дозволила назвати об’єкт університетською клінікою —у документах він  значиться як  Центр реконструктивної та відновної медицини. Але одесити, які звертаються сюди по медичну допомогу, звісно, називають його університетською лікарнею. Приписного населення — майже 22 тисячі, проте охочих — у багато разів більше. Причини очевидні — консультують і лікують тут висококваліфіковані спеціалісти, доценти й професори ОНМедУ; устаткування для діагностики, лікування та реабілітації — найкраще в регіоні; на операції сюди їдуть не тільки з області, а навіть зі столиці. 

«Університетська клініка справді багатопрофільна, — прийом ведуть лікарі понад 20 спеціальностей, — розповідає директор центру Тетяна Муратова. — Роботу поліклініки, яка складається з відділення сімейних лікарів та консультативного, курирує кафедра загальної практики і медичної реабілітації, яку очолює професор Олена Волошина. Пацієнти в нас найрізноманітнішого профілю та віку. Оскільки по допомогу часто звертаються інваліди й учасники Великої Вітчизняної війни, ми відкрили для них відділення на 20 ліжок, де проходять лікування жителі не тільки Одеси, а й області. 

Високоспеціалізовану медичну допомогу 3—4-го рівня пацієнти отримують в умовах стаціонару, що має 200 ліжок. Наша гордість — операційне відділення. Шість оперзалів обладнано унікальним хірургічним інструментарієм і сучасною технікою: ендоскопічною, лазерною, ультразвуковою й радіохвильовою, є апарат для зварювання живих тканин і мікроскоп для проведення мікро- та нейрохірургічних операцій. У кожному з них стоять багатофункціональні операційні столи, високоточне наркозне обладнання, підключено системи вентиляції з контролем температури і бактеріальними фільтрами. 

Майбутні лікарі мають можливість навчатися в найкращих хірургів, стежити за проведенням операцій, які в режимі он-лайн транслюються з операційних у лекційні зали. 

У нас створено відділення репродуктивних технологій, яке вже встигло заявити про себе на весь Південний регіон. Ви, напевно, звернули увагу, що там усі стіни обвішано фотографіями з малюками — це «наші» діти. В арсеналі відділення — всі сучасні методи лікування безплідності, які сьогодні застосовуються у світовій практиці, тому до нас їдуть по допомогу подружжя не тільки з Одеської, а й з інших областей. 

У клініці базуються шість університетських кафедр, а заняття зі студентами тут проводять викладачі понад 20 кафедр. Досвід нашого центру наочно демонструє, що ефективне поєднання практичної медицини, науки й навчання можливе тільки в умовах сучасної багатопрофільної університетської клініки».

Як кажуть в Одесі, університетська клініка, «таки да», — відбулася. Вона працює в такому ж режимі, як і решта бюджетних лікувальних установ. І водночас має свої особливості та переваги. Проект від самого початку був орієнтований на новітні технології, на заохочення й підтримку ініціативних людей. Свою роль, безперечно, відіграв і той факт, що Валерій Запорожан, ректор університету, віце-президент Національної академії медичних наук, буквально одержимий ідеєю, аби все нове, з чим він ознайомлюється на світових конгресах і в найкращих медичних центрах, з’являлося в університетській клініці. Хай не відразу. З часом. Але — найкраще. Хтось скаже — йому легко, його всі знають, він входить до керівництва Всесвітньої асоціації ендо­скопістів, їздить по всьому світу. Безумовно, це відкриває перед ректором не тільки багато дверей, а й нові обрії. Не всі медуніверситети можуть похвалитися тим, що до них приїжджають читати лекції нобелівські лауреати. В Одеському університеті гостювало багато знаменитостей світової медичної науки, в їх числі — і Крістіан Барнард, що увійшов в історію медицини як перший у світі лікар, котрий здійснив пересадку серця. Міжнародні контакти й авторитет В.Запорожана як видатного хірурга приносять чималі дивіденди університетській клініці, куди він передає інструментарій та обладнання (зокрема дороге лазерне), яке йому дарують. Але найголовніше, на думку колег, те, що він легко дарує власні ідеї і вміє підтримати тих, хто продукує свої. 

Завдяки цьому і з’явилося в центрі жіноче хірургічне відділення. Здається, єдине в Україні. Це пов’я­зано не тільки зі спеціалізацією, а й з побажаннями пацієнток, які в після­операційний період почуваються набагато комфортніше у своєму, жіночому колі. 

«У нас проводяться симультанні операції. Це ще називається хірур­гією порятунку, — пояснює Олег Лук’янчук, завідувач хірургічного відділення. 

В один операційний час пацієнтці проводять кілька операцій, наприклад, онкогінекологічну, а також видаляють жовчний міхур, оперують судини, зрозуміло — за показаннями. 

Як виникла така ідея? Не дивно, коли хворій роблять кілька операцій із певним інтервалом. Але три-чотири операції за один раз… Чи не ризиковано? 

Ідея виникла давно. Я поділився міркуваннями зі своїм учителем — В.Запо­рожа­ном, він відразу ж підтримав. Давно назріла необхідність ство­рювати високоспеціалізовані відділення, в яких медична допомога надається за європейськими стандартами. Спеціалізація в нас досить широка — гінекологія, онкологія, урогінекологія, урологія, проктологія, мамологія. За необхідності залучаємо хірурга-ортопеда й нейрохірурга. Наше обладнання також дозволяє розвивати напрями судинної та кардіо­хірургії.

Хірурги традиційної школи стверджують, що онкологічні операції потрібно проводити відкритим способом — щоб не пропустити метастази. Лапаро­ско­пічні операції в них викликають недовіру та різку критику. 

Лапароскопічна техніка дозволяє виконувати всі існуючі обсяги, без обмежень. Наукові праці переконливо довели, що саме такі операції дають кращі результати. При традиційних операціях ризик метастазування удвічі вищий, і летальність знач­но вища.

В Одесі кажуть, ви беретеся за тих хворих, яким уже скрізь відмовили. Це, звісно, свідчить про рівень клініки. Але чим тяжча  хвороба, тим вищий ризик, а показники летальності б’ють по авторитету центру… 

Однак ми зобов’язані їх рятувати. І багатьох рятуємо. 

Операції тривають по шість-сім годин, дуже тяжкі, з великою крововтратою, зі зворотним переливанням крові тощо. При цьому можливе видалення кількох органів — сечового міхура, піхви, прямої кишки і т.п. У бригаді, крім основного, працюють судинний і торакальний хірурги. Після видалення уражених органів проводиться реконструкція, наприклад із тонкої кишки формується штучний сечовий міхур. Це, погодьтеся, зовсім інший рівень хірургії. Потім настає черга променевої та хіміотерапії. 

З одним дуже відомим хірургом ми одного разу обговорювали досягнення закордонних клінік, у яких проводять аналогічні операції. Він категорично назвав їх експериментами, що потрібні хірургам, а не хворим, котрі страждають від післяопераційних ускладнень. Не можу з ним погодитися, але постає питання якості життя тих, кому довелося пережити такі складні трансформації організму.

А коли така операція — останній шанс на порятунок? Хіба можна відмовити? Якщо 35—40% прооперованих хворих прожили кілька років після операції, маючи при цьому хорошу якість життя, напевно всі старання й страждання виправдані. Одна з пацієнток потрапила до нас, коли вже не могла самостійно рухатися, а після операції відновилася, набрала необхідну вагу, повернулася на викладацьку роботу в один із університетів, виховує своїх дітей, підтримує батьків. 

Повірте, це зовсім не операція заради операції. За 30 років роботи в хірургії я втратив інтерес до операцій на потоці, для мене важливий результат. До того ж у нашій реанімації працюють фанати своєї справи — вони вміють виходжувати найскладніших хворих.

Скільки часу необхідно, щоб стати висококваліфікованим хірургом, який виконує лапароскопічні операції, готовий перейти на 3D-технологію? 

Чимало. Я почав займатися лапароскопією, маючи солідний багаж — понад 10 тисяч операцій в абдомінальній хірургії та гінекології. Спочатку тренувався по п’ять-шість годин поспіль — досі на пальцях мозолі. Я й тепер намагаюся викроїти годину-півтори, аби попрацювати на тренажері, удосконалюючи техніку.

В Європі підрахували: щоб із випускника університету підготувати хірурга, необхідно п’ять років наполегливої праці і 800 тисяч євро.

Якісь нереальні умови!

Хірург-початківець повинен працювати на тренажері не менше двох-трьох годин щодня. Але тренажер потрібен хороший, який коштує від 80 тисяч євро, щоб він повністю імітував живе тіло. Плюс курс дослідів на тваринах. І обов’язкові поїздки на майстер-класи у найкращі клініки світу.

Я недавно побував у Празі й у Москві, де спілкувався з колегами, бачив майстер-класи найвищого рівня. У Москві оперувала найкраща світова п’ятірка гінекологів — лікарі зі США, Росії, Італії, Німеччини та Франції. На форумі у Празі не було жодної традиційної доповіді — хірург показує запис своєї операції, коментує, відповідає на запитання. До речі, у залі було багато молоді.

У нашого ректора є ідея створити європейський тренувальний центр. Дуже сподіваємося, що її вдасться реалізувати.

Що означає для університету, для Одеси створення вашого центру? 

Університетська клініка — це не просто ще один проект, який трохи щось поліпшить. На мій погляд, це єдино можливий варіант витягнути вітчизняну охорону здоров’я з бе­зодні, в яку вона скотилася».

Останніми роками в Україні відкрилося чимало нових клінік та центрів, переважно за рахунок іноземних інвесторів. Бюджетні лікарні не витримують конкуренції — сучасне обладнання коштує надто дорого, працюють на тому, що вдалося зберегти з минулих часів або отримати від держави, місцевої влади та благодійних фондів. Чи можна готувати майбутніх лікарів на клінічних базах, обладнаних за вчорашнім (і навіть позавчорашнім) словом науки та техніки? Чи треба після цього дивуватися, що в медицині зникають наукові школи, мало хто з випускників може назвати ім’я свого вчителя. 

Одеська університетська клініка — безперечно, виняток із правил, своєрідний симбіоз медичної науки і практики, створений «всупереч», а не «завдяки». Планувалося, якщо пілотний проект виявиться успішним, його досвід поширять на всю країну. Скільки чекати?..

Хірурги, з якими довелося спілкуватися в центрі, неодноразово згадували, що в них є школа. Школа Валерія Запорожана, хірурга, котрого знають далеко за межами України. Валерій Миколайович — віце-президент Всесвітньої асоціації ендоскопічної хірургії, яку, втім, він уже готовий перейменувати.

«Виступаючи з доповіддю на всесвітньому конгресі в Гонконгу, я запропонував перейменувати асоціацію, щоб вона називалася Всесвітня асоціація ендоскопічної та інтраскопічної хірургії. 

Різниця в чому? 

Хірург повинен навчитися робити операції з мінімальними розрізами. Лапароскопія — це найскладніше для хірурга і найлегше для хворого, який після традиційної операції днів десять лежить у ліжку, а після лапароскопічної — наступного дня може йти на роботу. 

Інтраскопічна операція проводиться взагалі без розрізу. Хірург бере голку і, наприклад, через пряму кишку вводить у пухлину, яка локалізується в печінці, або через піхву в міому матки. Потім через цю голку вводиться волоконний світловод, усе робиться під контролем. Коли все закінчено — голку витягують. Після такого видалення міоми жінка зможе народжувати дітей. Я такі операції починав робити ще в 70-х роках. 

Тепер до цього залучили науково-­технічний прогрес, — ізраїльтяни випускають апарат, вартістю близько  18 млн. доларів, що, як МРТ, виявляє рак на клітинному рівні. Він знаходить і своїм променем вибиває хворі клітини, залишаючи здорові. Вихо­дить таке собі сито — ракові клітини вибиті, на їх місці згодом виростають здорові. Це і є інтраскопічна хірургія, ідеї якої я всіляко просуваю й навіть, можна сказати, насаджую в клініці.

Не завадило б підтримати цю ідею новітнім обладнанням. Але мене цікавить питання безпеки — як стерилізують усі ці зонди, світловоди та інші інструменти? У традиційній хірургії все зрозуміло, а в ендоскопічній? 

Існують європейські норми безпеки, які ми виконуємо, для цього є все необхідне обладнання. При таких операціях антисептика — питання номер один. Тут не може бути жодних компромісів. Цього я навчав усіх своїх учнів.

Валерію Миколайовичу, ви раніше дуже багато оперували. Чому тепер цього не робите?

Я сповідую класичний принцип хірургії: якщо ти прооперував, то маєш виходити хворого. Знаю, що інколи виходити — складніше, ніж прооперувати. Як ректор я далеко не завжди можу це зробити — сьогодні я прооперував, а завтра мене викликали в міністерство, післязавтра — я на нараді тощо. Я відірваний від хворого, а це неприпустимо для хірурга. Потрібно було приймати рішення. На щастя, я зрозумів, що в мене є учні, які рвуться до операційного столу і роблять операції не гірше, ніж це роблю я. Тепер я не оперую стільки, як раніше, але придумую нові операції та методи лікування.

Праця хірурга — важка й відповідальна. У медицині є легші способи заробити собі на життя. Сучасні студенти дуже швидко це усвідомлюють. Як вам вдається заманити їх в операційну? 

Найпростіший і водночас найскладніший спосіб — зацікавити власним прикладом, коли хочете — закохати в себе студентів. Якщо їм подобається, вони починають придивлятися, наслідувати, вчитися в тебе. 

Я глибоко впевнений, що вчителями в медицині повинні бути інтелігентні люди. Інакше вони викличуть відразу до спеціальності. Студен­ти тонко відчувають ситуацію, ставлення до себе, до роботи.

Нині частіше кажуть — медична еліта, про інтелігентність якось призабули.

Для мене це принципове питання: інтелігенція чи еліта. Сьогодні еліта — це можновладці. Граф Ворон­цов свого часу сказав: «Люди, котрі володіють владою та грішми, повинні поводитися так, щоб інші вибачали їм і владу, і гроші».

Я дуже дорожу порядними стосунками з людьми і творчістю в роботі.

Медуніверситет, попри різні кризи, приростає новими об’єк­тами — створено шість науково-дослідних інститутів, розвивається університетська клініка, за спеціальним проектом побудовано електронну бібліотеку — сучасний інформаційний центр, у якому зібрано сотні тисяч томів наукових праць, обладнано комп’ю­терні зали, навчальна література видається на електронних носіях. Що далі у ваших планах?

Моя мрія — зробити університет таким, яким його створили понад сто років тому. Одеське університетське містечко було одним із найкращих у всій Російській імперії. Ми створили план-карту медмістечка, де буде все необхідне для навчального й наукового процесу. Класичні корпуси я хочу збагатити новітніми технологіями. Плануємо створити те, що у світі давно існує, а ми все не бажаємо визнавати, — це кластер, або біо­медичний інноваційно-технологічний концерн. Головне його завдання — впровадження нових технологій, щось можна розробляти самостійно, щось — із залученням закордонних учених. Ми мусимо орієнтуватися на світовий досвід, адаптувати його до наших умов. Тільки в кластері наявний увесь технологічний ланцюжок, який дозволяє реалізувати найсміливіші ідеї, а головне — готувати лікарів найвищої проби. 

Увесь світ іде цим шляхом. Чому ми маємо стояти осторонь?! Сподіва­юся, стартуємо вже в нинішньому році».

***

Коли номер готувався до друку, стало відомо, що місто підтримало ідею — ухвалено рішення повернути медуніверситетові історичні корпуси, в яких із самого початку розміщувалися його клініки. Це база для майбутнього кластера.

Ольга Скрипник «Дзеркало тижня. Україна» №30, 31 серпня 2012