Кращий доказ існування води — спрага.
Франц Вергель.
Віталій Цимбалюк оглядає прооперованих бійців АТО.
Автор роману «Сліпуча пітьма» Артур Кестлер, який страждав від лейкозу та хвороби Паркінсона, розглядав людину як «помилку еволюції». Він виходив з того, що в нас незбалансовано поєднані три основні еволюційні підсистеми мозку: підкірка, що дісталась нам від плазунів, древня кора від ссавців і нова кора, що забезпечує вищі психічні функції гомо сапієнс.
Кестлер жартував, мовляв, коли «вінець творіння» лежить на операційному столі, то це одночасно крокодил, кінь і людина.
Кестлер — письменник: судження подібного штибу в природі його ремесла, та у нейрохірурга і президента Національної академії медичних наук Віталія Цимбалюка я запитав, про що ж справді під час операції думає хірург, дивлячись на людину, яка перебуває в стані анестезії. Віталій Іванович прийняв умови гри, однак посил Кестлера використав у власній логіці.
— Коли нейрохірург-початківець, яким, звісно, був і я, робить свої перші самостійні операції, на нього тисне колосальна відповідальність. І за відсутності сталих фахових навичок, оперативне втручання він здійснює, активуючи виключно кору свого мозку — сферу свідомих, суворо контрольованих дій задля бажаного результату. Коли ж кількість операцій в хірурга сягає за сотню-дві, не кажучи вже про десятиліття клінічної практики, твої вміння переходять в м’язову пам’ять, живуть на кінчиках пальців — і це вже зона підкірки. І зауважу, що в нашій справі автоматизм і технічна вивіреність рухів має виняткове значення, адже ми безпосередньо працюємо з надтонкими «матеріями» нервових тканин і мозку. Тому, умовно кажучи, робота «на корі» вимагає значних психічних затрат, фізично виснажує лікаря, та й час таких операцій затягується. Коли ж дієш «на підкірці», то й результат кращий і процес набуває сталого динамізму.
— Чи ведете ви рахунок власних операцій?
— За провізорську точність не поручусь, однак рубіж 5000 перейшов напевно. Зважте: в мене 50 років клінічного стажу.
— Озирнемось в минуле, і поставимо питання руба: як селянський син став знаним нейрохірургом?
— Я не фаталіст, та схиляюсь до думки, що доля людини визначена. А що стосується мене, то тут здійснилось мамине пророцтво, яка від моєї появи впевнено казала: «Віталій буде медиком».
Ночами я інколи думаю про наш родовід, що має глибокі, славетні корені. По маминій лінії це були Божки, чиї предки віднаходяться ще в докиївській Русі. А з боку батька тягнеться спадковість рішучих, відважних воїнів.
Скажімо, є достеменні дані про сотника Війська Запорозького Цимбалюка — учасника битви під Берестечком, де він дістав тяжкі поранення і затим зупинився на Житомирщині. Скажу більше: всі чоловічі «коліна» Цимбалюків воювали на фронтах Першої й Другої світових воєн включно. Воював мій дід Гордій, воював батько і його брат — я, власне, перший зі старших роду, кого війна обійшла (бережи, Господь, Україну!). Тим часом лише в радянську добу Цимбалюки дали країні п’ять генералів, серед яких є мій рідний молодший брат Валерій Іванович Цимбалюк.
— А зараз, Віталію Івановичу, терпіть, бо я оприлюдню інформацію, що підтверджує тезу Булгакова — все вирішує кров! Звісно, не в засадах євгеніки, а у відмінності шляхетних натур від плебсу. Кілька років тому ми були у вашій альма-матер — Тернопільському медичному університеті, де нам розповіли, що бунтівна натура Цимбалюків у вашій особі далася взнаки вже там. Опускаючи деталі, скажу: ви відновили справедливість, поставивши на місце нахабного «мажора», за що умовно позбулись статусу студента, і зовсім не умовно — гуртожитку і стипендії, що не завадило вам закінчити інститут з червоним дипломом. Але скажіть: вам і далі таланило на бар’єри, спротив і життєві «підніжки» в досягненні тих чи інших значних рубежів?
— Якщо відверто, мені взагалі нічого не далось без борні, великої праці й долання перепон, створених чужою волею. Втім, і досягав я всього внаслідок подій — зараз би сказали: нездоланної сили. Вони мене й вели. Так, приміром, до маминого віщування додалося небезпечне й глибоке поранення стегна коровою, що різко смикнулась, коли я хотів звільнити її від налигача. Неналежно оброблена рана заживала довго, і тоді я усвідомив, що медична допомога може бути як ефективною, так і аби якою.
Водночас моє бажання вчитися на військового лікаря вчасно скорегував знайомий батьків підполковник, який запитав мене: «Ти хочеш не належати собі і жити згідно з волею командирів чи будувати долю за власним баченням?» Я за чужим статутом жити зовсім не прагнув, тож і військовий вектор був мною відхилений.
У медичному інституті спеціалізації «нейрохірургія» не було і лише на п’ятому курсі один з доцентів прочитав нам лекцію про черепно-мозкові травми. Вона мене перевернула: виявляється, є люди, які роблять операції на головному мозку — я уявити собі це не міг! Згодом у вигляді покарання мене з червоним дипломом розподіляють у найвіддаленіше село на Поліссі, де до мене невдовзі привозять чоловіка з пробитою молотком головою: шматок кістки ввійшов йому в череп! А нейрохірург тоді був один на всю область — у Рівному. Я негайно йому телефоную, й він приїздить. Ми робимо операцію, я асистую, все проходить вдало, і він мені каже: «Я організовую відділ нейрохірургії, мені потрібні такі фахівці, як ти, хочеш: скерую тебе на курси до Києва, — і будеш працювати в мене?» Я радо погодився, закінчив курси, повертаюся в Рівне. А там лихо — мій наставник помер від рідкісної патології аорти. В підсумку замість стаціонару на Рівненщині я вступаю в клінічну ординатуру Київського інституту нейрохірургії, з яким моя доля пов’язалась назавжди.
Наступна «перешкода» теж в результаті сприяла уточненню мого місця в професії. Я вже був доктором наук, коли директор інституту Андрій Петрович Ромоданов, якого я шаную як свого духовного батька, настійно запропонував мені стати професором кафедри нейрохірургії, яку він очолив в університеті Богомольця. Як? Для мене це була катастрофа! Я тільки налагодив активну клінічну роботу, мав на цьому шляху захоплюючі перспективи, а тут такий прикрий збій темпу! І тільки потім виявилось, що це відволікання в подальшому істотно пришвидшило оформлення моєї власної клініки відновної нейрохірургії, що принципово відрізнялась за суттю і напрямком від інших, вже існуючих. А вже далі мені дався й терен нейротрансплантології. Це я кажу до того, що мене всякчас щось збивало з прямого поступального руху, однак я знав: якщо не опускати руки, докласти волю та інтелект, повернення з путівця на магістраль неодмінно відбудеться. Бо що сильніше мене відносило, то енергійніше я долав проблему.
— Але був у вашій роботі і тектонічний струс, коли атака на новаторську практику відділення, а в першу голову, на вас особисто, відбувалась у відверто брутальний і неприховано інспірований спосіб. Маю на увазі ваші наукові дослідження і застосування нейрональних стовбурових клітин. Вражала як агресія тих звинувачень, так і імена деяких фронтменів кампанії на знищення професора Цимбалюка — немов ви замірились викрасти Місяць. Ви з’ясували, кому перейшли дорогу?
— Мені було не до слідчих дій — я справу прагнув врятувати. Удар, і справді, був підлий, позафаховий і лиха медицині та людям накоїв невідновного. А йшлося про перші кроки в абсолютно новому напрямі нейрохірургії, захищати який зараз вже потреби немає зовсім. А в 1988 році вживлення ембріональної тканини для відновлення діяльності мозку при травмах, ішемічних інсультах чи лікуванні церебрального паралічу було відкриттям. Ідея мене полонила, ми розгорнули експериментальну роботу на тваринах, досягли неспростовних позитивних зрушень у хворих — ця практика лягла в основу 30 кандидатських дисертацій. А до того я доповів перші результати академіку Ромоданову, і він погодив їх використання в клініці, чого ще не здійснював ніхто в світі. І нам це вдалося! Але як тільки з’явились перші публікації в авторитетних наукових виданнях, по нас вдарили з «гармат» усіх калібрів! Заборони, перевірки, статті, наклепи, чутки… Це зупинило нашу роботу надовго, загальмувало розвиток конче потрібного хворим напрямку, і ворожі голоси змовкли, тільки коли медичний світ кинувся опановувати переваги методу, що все більш переконував у своїх невичерпних потенціях. Однак та брудна атака не змогла змінити очевидне. Мій особистий пріоритет в нейротрансплантології при багатьох типах органічних патологій головного мозку був незаперечним — ніхто й ніде тоді не робив нічого подібного. Зрештою бруд осів, а відділення відновної нейрохірургії в Інституті Ромоданова діє і рятує хворих.
— Але тепер люто «клюють» Національну академію медичних наук, яку ви очолюєте. І головне питання завжди одне і те ж: навіщо Академія Україні — державі та її громадянам? Навіщо витрачати на неї народні кошти?
— Аргументів на користь нашої Академії в мене — аби лиш дослухались. Та обмежусь однією заувагою й однією викладкою. До клінік інститутів НАМН здебільше надходять пацієнти 4-5 рівня складності: переважна більшість закладів МОЗ їх взагалі оперувати не здатна! Найпростіший наочний приклад: гострий апендицит. Його оперують і в звичайній лікарні. Та коли до апендициту доєднується перитоніт, спайкова хвороба, гіпостатична пневмонія чи інші ускладнення, аж до поліорганної недостатності, то хворого миттю везуть до нас. Бо високоспеціалізовану медичну допомогу надають лише фахівці НАМН.
Тепер про гроші. Я завжди і на всіх рівнях кажу: «Найдорожче за все — життя. А жива людина має бути здоровою». І зробив підрахунок, виходячи з оцінки вартості життя людини — є такий показник в Європі і світі. Там діапазон оцінки — від 3,4 мільйона євро в Люксембурзі до 1,2 мільйона євро в Польщі. Тож коли взяти за основу найнижчий рівень оцінки життя людини, яка вмерла або загинула в працездатному віці — а це втрати саме для держави, і помножити на 80 тисяч найскладніших оперативних втручань, які здійснюються в клініках НАМН і половина з яких рятує життя, виявиться, що Академія за п’ять років зберігає для України 2,5 трильйона гривень! Я прагну доносити до посадовців, від яких залежить наше фінансування, просту істину. Країні важлива промисловість, агросектор, культура й мистецтво. Та треба зважати: у здорової людини — тисячі бажань, у хворої тільки одне — бути здоровою. А наскільки вигідно державі вкладатись в академічну медицину, я вам показав. Зараз в НАМН склалась напрочуд дружна, творча, потужна команда, що в змозі долати будь-які виклики часу, серед яких недружні випади — на сотому місці.
— Це інтерв’ю ми робимо в переддень вашого ювілею, то й говорити тягне про особисте. Які мрії юності вам вдалося здійснити?
— Та не згоден я про мрії говорити в минулому часі: їх в мене — планів, прагнень і сподівань, надихаюча множина. Бо вже одне завдання оновлення і модернізації нашої Академії, яка є безсумнівним і все ще неналежно поцінованим національним скарбом, хвилює мене невідступно. А цю царину ми лише взялись як слід піднімати. Звабливі перспективи має і клінічний кейс мого рідного Інституту, де нині діюча нейрохірургічна школа активно живиться новітніми проривами в біотехнологіях, генній інженерії тощо. Є в мене, звісно, й суто приватні мрії — та про них змовчу.
— Віталію Івановичу, я зараз дуже обережно запитаю вас про сімейну трагедію, яку ви, знаю, не схильні виносити назовні. Кілька років тому ви втратили дружину. Що з нею сталося?
— У неї непоправно пізно виявили підступне онкологічне захворювання. Ми боролись з недугою п’ять років, та дружини не стало. Я її дуже любив, і ці п’ять років прожив у стані, який не здатен і визначити. Рятувався роботою, однак туга діставала всюди. І якщо вже зовсім направду, ніяка зайнятість забуття не приносить: я пам’ятаю про неї завжди. В мене є діти, внук, та живу я один. А самотність складне відчуття…
— Дякую за відвертість. Дозвольте далі запитати вас про людину як таку. Письменник Подольський змалював жахку картину існування індивіда: «Уявімо розумного гомункулуса, що виник всередині гігантського годинника, з якого йому ніколи не вибратися. Він досконало вивчив механізм цього годинника, та йому не дано пізнати задум Годинникаря, адже циферблат часоміра — назовні». А режисер Андрон Кончаловський і взагалі резюмує: «Я знаю, що я — муха, яка літає всередині валізи, але хто несе цю валізу, куди її несуть і хто сплачує за доставку, гадки не маю». Як вам такі метафори «свободи людської волі» — чи не надто вони образливі для гомо сапієнс?
— А ви ніколи не замислювались, чому це Людство, що кожним наступним поколінням робить такий помітний поступ, не рухається в цих здобутках в геометричній прогресії? І чому людина не народжується, відразу знаючи те, що вже знають її попередники? Чи не тому, що у Вищої Сили, яка керує Буттям, є щодо нас застороги і межі пізнання, викликані гріхопадінням Людини? Ми не з’являємося на світ з досвідом своїх батьків, бо з’ясувалось, що коли пізнання і прогрес набагато випереджають духовну досконалість людини — чекай лиха! Наслідки завжди фатальні. Тож ми «мухи» рівно тією мірою, в якій ми не вповні люди. і обмеження нашої волі — це Божий захист Людства від нас самих, запобіжник від самознищення, загрозою якого так люблять хизуватись гарячі голови. Адже як мало ми знаємо про смертоносні таємниці Природи, зайвий раз доводить вірус ковіду, що викосив мільйони людей і продовжує грізну ходу планетою.
Водночас людина — гармонія Божої іскри й тілесного існування (згідно з терміном Леоніда Леонова — «баланс вогню і глини»), людині мислячій в сфері духу підвладне все, вона справді вінець Творіння.
— Цифровий світ і штучний інтелект, що невблаганно насуваються, породжують безліч версій майбутнього людства. Зокрема нейрофізіолог, академік Олег Кришталь проводить думку про те, що в перспективі сучасний, неймовірно фрагментований на мільярди умів соціум зіллється у Вселенський Розум. Схожі версії висували теолог Тейяр та геохімік Вернадський. Згідно з цією візією Вселенський Розум не тільки впорається з усіма небезпеками, що чатують на Людство, а й знайде відповіді на вічні питання, на шляхах до яких ми безнадійно заблукали.
Та є прикра обставина. З появою й утвердженням такого майбуття, індивідуальна, окремішна людська особистість розчиниться в тому Розумі без решти. А деякі сучасні філософи й взагалі заявляють: проект «Людина» остаточно провалився і Бог його скоро закриє. Як вам така гіпотеза?
— Мені, бачте, ближча чинна — про людство, де кожна особистість — єдина і неповторна, є мірою всіх речей і цінністю вищого рівня. Людина приходить у цей світ лише раз і живе востаннє. Все, що ми бачимо довкола, окрім Природи, винайдено людським генієм й зроблено її руками. Особисто я «закриття проекту Людини» вважаю інтелектуально й духовно нікчемним. Боюсь, що якщо людство все ж себе знищить, відбудеться це зовсім не за сценарієм високочолих мізантропів. Не забуваймо: ми зовсім одні в цьому Всесвіті. Нас мільярди, і всі ми різні, у кожного власне буття. Тому, мабуть, Богові з нами й цікаво. Не варто переконувати його в протилежному.
А насамкінець скажу зовсім просто: мені було б невимовно жаль, коли б Людство втратило людину. Штучний інтелект чи Вселенський Розум — ідеї гарні, але людські почуття мені дорожчі. Не уявляю, та й не прийму ніколи, світ без кохання, милосердя, людського співчуття. Та навіть біль і туга благодатні, бо нагадують нам, що ми — Люди.
Джерело: Голос України