Віталій ЦИМБАЛЮК: «Побоююся, що медична наука може відійти у небуття»

1506

Нещодавно дійсним членом Національної академії наук України відділення біохімії, фізіології та молекулярної біології став Віталій ЦИМБАЛЮК — президент НАМН України, академік НАМНУ, заслужений діяч науки і техніки України, доктор медичних наук, професор. Чим не слушна нагода привітати його з цим високим науковим визнанням? «Урядовому кур’єру» він розповів, як увійшла в його життя нейрохірургія і чим привабила наукова царина.

— Віталію Івановичу, як з’явилася думка податися в медицину, хто вас надихнув на вибір професії? Чи це мрія дитинства?

— Звідки цій мрії було взятися в сільського хлопчини? Мама спочатку працювала в колгоспі, а згодом навіть доросла до голови колгоспу. Батько, хоч і повернувся з вій­ни з однією рукою, працював. Рушійною силою в нашій родині була мама, вона й спрогнозувала моє майбутнє. Коли я народився й вона вперше взяла мене на руки, чомусь сказала, що бути мені медиком. Про лікаря не йшлося, бо в селі переважно працювали фельдшери. Коли ж народився молодший брат і голосно закричав, то вона вирішила, що це майбутній міліціонер. Так мама вирішила нашу долю.

— Кажуть, що все в житті перехідне й все минає, але спогади, на щастя, залишаються назавжди. Чи часто згадуєте свою родину, край, де народилися, дитинство?

— Що більше мені років, то частіше згадую дитинство, батьків, якісь епізоди зринають у пам’яті. І це щемкі миті, бо вони гріють душу, повертають у чи не найкращі часи, коли поруч були тато й мама, бабуся й дідусь. Я багато часу провів з ними, бо батьків перевели в інше село на роботу, а я закінчував семирічку і залишився з ними. Дідусь й бабуня були простими сільськими людьми, але надзвичайно доброзичливими й рідними мені, які навчили всього. Дитинство, яке припало на 1950-ті роки, згадую як прекрасний час, хоч жилося дуже сутужно. Коли своїм дітям розповідаю нині, що іншого взуття, крім кирзових чобіт, у мене не було, вони не уявляють, що таке може бути. Книжки до школи носив не у портфелі, а в полотняній спеціально пошитій торбі. Щоправда, пізніше у мене з’явився військовий планшет, який подарував однополчанин мого батька, що якось навідався до нас у гості. Мені всі у школі заздрили, бо ні в кого такого не було. А я наскладаю до планшета підручників, зошитів і з гордістю його несу.

Ми жили в селі за 30 кілометрів від Острога на Рівненщині. Усім відоме це місто історичної слави, науки й видатних особистостей — Василя Острозького, Івана Федоровича, Герасима Смотрицького, Дем’яна Наливайка. Для мене ж це місто юності, моє місце сили.

Як виникла думка обрати медицину? Коли навчався у старших класах школи, то зацікавила професія сестри моєї мами, яка працювала в селі медичною сестрою, а згодом вийшла заміж за лікаря. Потім вони переїхали до Рівного й часто на вихідні чи у відпустку до нас приїздили. Певна річ, розмовляли про лікарів, пацієнтів, а в мене визрівала думка про медицину. Була мрія про військово-медичну академію в тодішньому Ленінграді, але Тернопільський медінститут виявився ближче, тож 1964 року я до нього вступив.

— Як у вашому житті з’явилося село Великі Межиріччя на Рівненщині?

— Хоч посада у мене була невропатолог, але у сільській місцевості лікар — це фахівець на всі руки — від хірургічної допомоги до пологів. Одного разу двоє чоловіків добряче випили й так ярмаркували, що один завдав другому удару молотком по голові і проламав череп. Доправили потерпілого до лікарні, а я лише два роки тому закінчив медінститут. Медична сестра, яка пройшла всю війну санінструктором, одразу зорієнтувалася в цій ситуації, тож ми викликали нейрохірурга з області.

На всю Рівненщину тоді був один нейрохірург, я й досі пам’ятаю його прізвище — Олександр Случук. Приїхав він на мій виклик і каже: «Справи кепські, але будеш мені асистувати». Тож ми розпочали операцію, яка через кілька годин завершилася успішно. Після операції запросив гостя до чайної, за столом зав’язалася розмова. Олександр Іванович сказав, що в Рівному запроваджують нейрохірургічну службу і йому потрібні помічники. Поцікавився, чи не готовий йому допомагати. «Готовий», — кажу. Так у січні 1971 року я поїхав до Києва на курси, а через пів року повернувся до Рівного. Зайшов в обласну лікарню, сповнений сподівань та надії розпочати роботу, а тут мов окропом обдали: немає Олександра Івановича, помер. Його наступник сказав: «Я тебе до Києва не посилав і на роботу не візьму».

Не залишалося нічого іншого, як повернутися до столиці. Тоді я вступив до клінічної ординатури Київського науково-дослідного інституту нейрохірургії.

— І вам ще більше поталанило.

— Так. Адже доля подарувала мені щастя познайомитися та навчатися у видатних майстрів ней­рохірургічної справи. Значна частина мого життя пов’язана з Інститутом нейрохірургії ім. акад. А.П. Ромоданова. Тривалий час працював заступником з наукової роботи та нетривалий — виконував обов’язки керівника установи.

— Уже двічі вас обирають президентом Національної академії медичних наук України. Це велика довіра науковців. Чи вдалося зреалізувати ту стратегію розвитку, яку обрали на початку шляху?

— Згадався 2014 рік. Це був непростий період, коли деякі заклади академії навіть хотіли зачинити, бо держава не могла їх утримувати. Ми одержали мізерне фінансування наших інститутів. За п’ять років вдалося вдвічі збільшити цей показник, і нині маємо 3,4 мільярда гривень. Найголовніше, що нам вдалося зберегти всі наші інститути, тому вважаю це чималим досягненням.

— Нині актуальна тема створення єдиного медичного простору. Дехто пропонує приєднати до нього й медичні заклади НАМН України.

— Я категорично проти цієї ідеї. Ніколи не погоджуся, щоб наші мед­заклади ставали комунальними підприємствами. Коли лікарня стає підприємством, то, на мій погляд, нівелюється принцип надання медичної допомоги, а пацієнта розглядають як джерело доходу. Звісно, якась частина співвітчизників може оплатити медичні послуги. Але що робити малозабезпеченим, людям з мізерною пенсією чи зарплатнею?

Друга відмінність наших закладів від установ профільного міністерства в тому, що вони надають медичні послуги, а ми займаємося ще й наукою. Хоч розвивають науку в нас лише ентузіасти, бо за той мізер, який надає держава, закордонні науковці й пальцем не поворухнули б. Ми ж, маючи незначні кошти на наукові розробки, хоч як дивно, досягаємо результатів. Скажімо, нині у видавництві вже друга книжка «Інноваційні технології», яку підготувала наша академія. У разі реорганізації у комунальне підприємство можливості займатися наукою не буде. Бо навіщо, скажіть, директорові підприємства займатися фундаментальними дослідженнями, які можуть себе окупити через десять, а то й більше років, якщо він має отримувати прибуток уже тепер? Побоююся, що наука, особливо медична, у чистому вигляді може відійти в небуття. З усіх трибун, де мені надають слово, не втомлююся повторювати пророчі слова Фредеріка Жоліо-Кюрі: «Держава, яка не розвиває власну науку, неминуче перетворюється на колонію».

— За приклад можна навести США, які на противагу іншим державам після оголошення пандемії COVID-19 розпочали розроблення власної вакцини. А як, до слова, позначилася епідемія на діяльності академічних клінік?

— Особливість академічних закладів у тому, що кожен з них вузькопрофільний, там лікують пацієнтів з певною патологією, а фахівці мають багаторічний досвід саме у цих галузях. Коли під час пандемії не вистачало ліжок для ковідних пацієнтів, ми підготували 500 ліжко-місць і допомогли Києву. Щоправда, кошти для цих потреб довелося вибивати через Кабінет Міністрів, і вже Міністерство фінансів спрямувало нам відповідну суму, аби ми могли розрахуватися зі співробітниками.

До слова, ми одними з перших серед медзакладів відгукнулися на бойові дії на сході України й розгорнули 550 ліжко-місць для надання меддопомоги пораненим. За період війни надали консультативної допомоги понад 16 тисячам поранених, 3 тисячі військових з найскладнішими ушкодженнями прооперували.

Наші лікарі отримали нагороди, відзнаки за таку працю, я двічі на рік бував у військових медичних пунктах і підбирав пацієнтів. Наші спеціалісти врятували десять бійців із прямими осколковими пораненнями серця. Ці унікальні оперативні втручання провели в Національному інституті серцево-судинної хірургії ім. М.М. Амосова і Харківському інституті. У співпраці з військовими спеціалістами ми видали десять книжок про медичний досвід у гібридній війні.

— Чи проводять наукову роботу з вивчення коронавірусної інфекції та методів її лікування в закладах НАМНУ?

— Так, але працюємо вже над її наслідками, так званим постковідним синдромом. Як відомо, коронавірус нещадно атакує майже всі органи та системи — серце, легені, печінку, нирки, нервову систему тощо. Отож кожен інститут академії інтенсивно працює, вивчаємо реакцію імунної системи на новий вірус. Кожний заклад працює у межах своєї спеціалізації. Скажімо, Інститут медицини праці ім. Ю.І. Кундієва вивчає причини, чому українські медики виявилися такими беззахисними перед пандемією і кожен п’ятий медичний працівник захворів. Наші науковці намагаються знайти відповідь на запитання, чому в Україні так багато захворіло, що спричинило таку ситуацію.

Особливість академічних закладів у тому, що кожен з них вузькопрофільний, там лікують пацієнтів з певною патологією, а фахівці мають багаторічний досвід саме у цих галузях. Коли під час пандемії не вистачало ліжок для ковідних пацієнтів, ми підготували 500 ліжко-місць і допомогли Києву. Ми одними з перших серед медзакладів відгукнулися на бойові дії на сході України й розгорнули 550 ліжко-місць для надання меддопомоги пораненим.

— Пандемія змінила плани тотальної реформи медичної галузі цього року. До чого готується академія і які пріоритети діяльності визначено на найближчу перспективу?

— Плануємо продовжити дослідження з вивчення наслідків коронавірусної інфекції, співробітники активно працюють у цьому напрямі. За підсумками досліджень впливу COVID-19 на різні органи та системи опубліковано наукові статті, зокрема на ресурсі Scopus. Дослідження в цих напрямах триватимуть.

Наші науковці вивчають дію вакцин. Нині їх достатньо, але не цілком відомі віддалені наслідки щеплення. Звісно, планую певну реорганізацію закладів академії, скажімо, деякі інститути, що дублюють один одного, об’єднати, аби у такий спосіб акумулювати більше коштів на модернізацію, закупівлю нового обладнання. Останніми роками заклади академії кардинально оновили імідж — клініки радянської доби перетворилися на сучасні центри кардіології, нейрохірургії, акушерства, педіатрії та гінекології тощо. Оновили не лише зовні, а й усередині їх устатковано високотехнологічним обладнанням, згуртовані команди висококласних фахівців пройшли стажування в найкращих клініках світу й працюють за світовими стандартами.

— Кожен науковець і лікар має професійну заповітну мрію. Якщо можна, поділіться своєю.

— Моя заповітна мрія — щоб настав час, коли українська наука могла гідно конкурувати з європейською, а Україна стала європейською державою, кожен житель якої мав би доступ до медичних послуг. Нічого не потрібно вигадувати, а лише взяти до уваги досвід високорозвинених країн, де ефективно працює медична галузь.

Лариса ЛУКАЩУК
для «Урядового кур’єра»

Джерело: Газета Кабінету Міністрів України «Урядовий кур’єр»