Пацієнтка Б., 35 років, з діагнозом: остеохондроз поперекового відділу хребта. Протрузії міжхребцевих дисків LIII–LIV, LIV–LV. Спондилоартроз у сегментах LIV–LV, LV–SI. Стійкий та виражений синдром спондилоартралгії.
МРТ-скани пацієнтки Б., 35 років. Артроз дуговідросткових суглобів у поперековому відділі хребта на рівні сегментів LIV–LV, LV–SI (2-га стадія за Fujivara).
Пацієнтка стала поступово відчувати больовий синдром у ПВХ протягом 2 років, особливо під час статичного навантаження на робочому місці. Спочатку больовий синдром зменшувався після фізичних вправ та відпочинку в горизонтальному положенні. Але протягом останніх 6 місяців пацієнтка відмітила загострення болю (до 7 балів за ВАШ) під час розгинання та ротації у ПВХ, ранкову скутість рухів, а фізичні вправи знижували біль частково, що призвело до постійного прийому анальгетиків та протизапальних препаратів.
Після встановлення діагнозу пацієнтці виконано лікувально- діагностичні блокади і больовий синдром був знижений на 58 та 72 % з інтервалом у тиждень, що було достатнім діагностичним критерієм для проведення денервації ДС.
Денервація ДС виконана у сегментах LIII–LIV, LIV–LV, LV–SI під ендоскопічним контролем.
Інтраопераційне розташування операційного тубуса ендоскопа на кісткових орієнтирах у сегментах LIII–LIV, LIV–LV, LV–SI.
У післяопераційному періоді полегшення больового синдрому пацієнтка відмітила з перших днів, воно зберігалось протягом 18 міс. на рівні 1-2 балів за ВАШ. Покращення життєдіяльності проявилось у можливості здійснення більшості повсякденних справ і підвищенні працездатності.
Висновки:
Денервація ДС у вигляді невротомії МГ ЗГ СМН під ендоскопічним контролем надає можливість повноцінного перетину нервів за допомогою механічного деструктора, завдяки прямій візуалізації МГ у місцях їх відділення від ЗГ СМН, що дозволяє запобігти виникненню рецидивів больового синдрому та реіннервації на рівні зруйнованих нервів.
За рахунок виконання денервації поперекових дуговиросткових суглобів зазначеним способом досягається зниження больового синдрому мінімум на 50%, а в більшості випадків на 80%, та збереження досягнутого ефекту відзначається від 1 до 3 років, що суттєво покращує життєдіяльність, та надає можливість займатися своєю професійною роботою та повсякденними справами. Як наслідок відмічається зниження витрат на 45 – 70% на консервативні методи лікування, повторні хірургічні втручання та реабілітацію, зниження тривалості стаціонарного лікування до 40%.
