Воля до опору і майбуття. Хроніка праці й звитяг Інституту Амосова.

634

ДЖЕРЕЛО: ГАЗЕТА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ “ГОЛОС УКРАЇНИ”

А що таке життя? Чи те, що переждалось?
Чи все-таки життя — це те, що відбулось?
Ліна Костенко

Метал на міцність тестують під тиском. Людей випробовує лихо. Війна — жахкий виклик, що колесує душу навіть сторонніх до неї осіб. Що ж казати про тих, хто покликаний рятувати інших?

Для співробітників Державної установи «Національний інститут серцево-судинної хірургії імені М. М. Амосова НАМН України» вторгнення русні було таким самим шоком, як і для всієї країни.

Але ось реакція й швидкість, з якою амосовці зґуртувались на виконання покладених на них завдань, були нетиповими навіть серед споріднених установ Академії медичних наук.

З цього ми й почали розмову з директором Інституту Амосова академіком Василем Лазоришинцем (на знімку вгорі).

Гасло відсічі — єднання! 

Ворожі обстріли в ніч на 24 лютого минулого року застали очільника амосовців в заміському родинному гнізді в селі Святопетрівське Бучанського району Київщини, що за п’ять кілометрів від столиці.

«Війна!» — тільки й сказав він дружині, й одразу набрав інститут — начмеда, бо знав — той чергує, і доручив негайно готуватись до прийому поранених.

Мамі і батьку в рідній Сокирниці на Закарпатті зателефонував лише в другій половині дня, коли всі розпорядження по роботі було зроблено й установа увійшла в ритм воєнного стану.

А далі майже два місяці директор цілодобово жив в інституті, полишаючи його стіни тільки на час нарад в Академії медичних наук, де на віце-президента НАМН академіка Лазоришинця завжди чекала осібна множина питань.

Ранок у Національному інституті серцево-судинної хірургії ім. М. М. Амосова.

До того ж в березні Василь Васильович ще й три тижні виконував обов’язки президента академії. Та все істотне, ройове життя з тієї ночі зосередилось в інституті.

Так ось, в амосовців — на відміну від багатьох інших медичних установ, співробітники яких екстрено виїжджали в безпечні регіони країни й за кордон, все відбувалося прямо протилежно.

В будівлю на вулиці Амосова, 6 дружно потяглися сім’ї лікарів і фахівців інституту. На постійне проживання було прийнято майже 300 осіб з дітьми.

Перебували вони в «домі Амосова» добрих півтора місяця до тієї пори, як ситуація більш-менш налагодилась і орду почали витискати від Києва у всіх напрямках.

А оскільки нових планових пацієнтів лікарня в той час не приймала, всі родини розселили по відділеннях.

Це був Вавилон-2022, та разом було легше долати тривоги й труднощі перших днів вторгнення. Інституту тоді добряче допомогли: майже до липня дві співчутливі ресторації міста безплатно надавали установі по 200 порцій харчів щодня (в штатному розписі інституту, зазначу, 1001 особа).

Нестачі фахівців амосовці, зібравшись, уникли, екстрених хворих медики приймали безперервно, а не минуло й трьох тижнів — відновили й плановий прийом, адже операції на серці є невідкладними за визначенням.

Сумлінність і відданість роботі лікарів і медперсоналу вражала. «У нас одна з медсестер живе в Яготині, — розказав директор інституту, — та приїздила вона в реанімацію, не пропустивши жодного чергування».

У колективі є дев’ять добровольців — від сестер до хірургів (один з них завітав в інститут у день нашого інтерв’ю. В нього четверо дітей, та зараз він надає медичну допомогу бійцям під Бахмутом). Василь Васильович зауважив: цей лікар — хірург від Бога, його й на стаціонарі бракує, та він вирішив, що на фронті його руки тепер більш потрібні, ніж у Києві, і ми поважаємо його мужній вибір.

До слова, в цей же день зранку в інститут надійшов лист з військкомату — треба відправити на медкомісію сімох співробітників, серед яких — заступник директора, що є головним фахівцем, на якому тримається служба трансплантології серця. Інколи, щоправда, зарадити схожим наказам вдається.

Василь Лазоришинець показує осколки, вилучені з тіл поранених військових.

Так, у перші дні війни установі поставили вимогу — передати військовикам одну з двох наявних у лікарні карет швидкої допомоги.

Припис тим часом був геть нерозумний, бо «швидкі» в амосовців вузькоспеціалізовані, суто кардіологічні, до того ж вкрай специфічні.

Одна обладнана для екстреної допомоги новонародженим, друга — для кризових станів серцево-судинних хворих.

Тоді Василь Лазоришинець звернувся до благодійників й установа отримала в подарунок нову універсально придатну для району бойових дій медичну автівку — її й передали у військкомат, а вже звідти — ближче до передової.

Загалом же за рік від початку війни Інститут Амосова сукупно отримав допомогу у вигляді медичної техніки, приладдя, препаратів, матеріалів, засобів гігієни й харчових продуктів на суму 133 мільйони гривень!

Серед іншого — унікальні цифрові рентгенапарати. (Для співставлення: від держави за рік установа отримала 305 мільйонів — тож благодійна «решта», погодьмось, є вагомою. Донори в амосовців, до слова, і зарубіжні, і вітчизняні.)

А як у них з автономністю життєзабезпечення?

Світло в інституті, за потреби, своє. Василь Лазоришинець, до речі, був вкрай здивований, коли у пресі стали з’являтися світлини про хірургічні операції з ліхтариками.

Це як? Йшлося ж там не про передній край, а лікарні в містах, де першим обов’язком їхніх директорів мало бути забезпечення аварійного енергоживлення.

Інститут Амосова потужним генератором запасся ще в 2021-му, а з початком війни невідкладно придбали два додаткові пристрої — окремо для операційних і реанімації.

Вдосталь і дизельного пального: коли в ньому виникла потреба, то чотири тонни солярки було придбано того ж дня. Артезіанська вода в амосовців зі свердловини, що поруч. А якщо «збоїть» центральна тепломережа, є котельня, що працює на пелетах. Одне слово, в лікарні тепло, світло і в разі потреби — джерельна вода.

Що й допомагає приймати хворих сім днів на тиждень 24 години на добу — і це не метафора.

А завершити тему мобілізованості і єднання колективу варто таким фактом. Профспілка інституту перерахувала 400 тисяч гривень на потреби зовнішньої розвідки України. За відрахування співмірних сум зі своєї зарплати проголосували всі співробітники славетної установи. Наразі триває новий збір коштів — на «академічний» дрон для ЗСУ. Амосовці тримають не лише медичний фронт!

Міністр охорони здоров’я Віктор Ляшко наголосив, що повномасштабна війна, розв’язана російською федерацією, змінила пріоритети в розвитку медицини, тому ця наукова конференція присвячена лікуванню вогнепальних поранень та бойових травм. 

Одне серце на всіх

Та головними для Інституту Амосова, звісно, є профільні завдання. Тому минулого року й було відкрито відділення воєнної кардіохірургії, чий внесок у порятунок захисників Вітчизни неоціненний.

Тут з лютого 2022-го по січень цього року здійснено 329 надскладних операцій, з них 42 — з приводу бойових травм серця, 15 — бойових травм інших органів.

А клінічна картина сучасних вогнепальних і мінно-вибухових уражень вразила б і найдосвідченіших хірургів Другої світової війни. Приміром, у серпні команда фахівців-амосовців на чолі з Василем Лазоришинцем прооперувала бійця ЗСУ з одночасною мінно-вибуховою травмою серця та множинними ураженнями легень.

Василь Васильович показав нам, що доводиться діставати зараз із життєво важливих людських органів: тут і шматки металу, пластику, осколки всіх можливих конфігурацій і навіть куля, вийнята з-під серця за допомогою магніту.

Слід сказати, що технології, які застосовують нині амосовці, розроблені в інституті ще в 2014 році, далі невпинно вдосконалювались і зараз мають суттєво підвищену ефективність і скорочений час операцій.

Налагодив інститут і дружньо-патронатну взаємодію з Донецьким обласним кардіоцентром, евакуйованим до Києва з Краматорська.

Колеги приймають хворих, переважно переселенців, обстежують, лікують, здійснюють стентування, вшивають кардіостимулятори, а коли виникає потреба в операціях на відкритому серці, їх, після госпіталізації пацієнтів у стаціонарі, проводять хірурги-амосовці.

Посилив інститут у такий скрутний період і своє значення провідної профільної установи країни, що наочно підтверджує незворушна статистика.

Амосовці в 2022 році стали визнаними лідерами за кількістю операцій та інтервенцій: їх було виконано 8049! З них 824 — на виїзді.

Огляд у відділенні воєнної кардіохірургії проводять заввідділення Ольга Уніцька та лікар-кардіохірург Микола Руденко.   

З перших днів рашистської навали тут розгорнули нові приймальні відділення, запровадили протоколи обстеження й надання допомоги пораненим військовим і цивільним, розробили оптимальні маршрути для цих пацієнтів.

Персонал діагностичних та лікувальних служб перевели на цілодобовий режим роботи.

А все інше зробив хірургічний клас фахівців інституту та їхня працездатність: традиційні конкуренти амосовців — Інститут серця МОЗ України, Центр дитячої кардіології та кардіохірургії МОЗ, Дніпропетровський, Вінницький та Черкаський обласні кардіоцентри, Одеська й Львівська обласні лікарні — поступилися потужній команді серцево-судинних хірургів Інституту Амосова.

Перевага амосовців в абсолютних показниках неспростовна: загальна кількість втручань тріумфаторів року — 4604! Кількість операцій на серці — 2409, хірургічне лікування ішемічної хвороби й ізольоване коронарне шунтування — 509, хірургічне лікування вроджених вад серця — 493, патології аорти — 187, інфекційного ендокардиту — 172. Фахівцю ці цифри коментувати немає сенсу, аматори цілком можуть вигукнути: Інститут Амосова — чемпіон!

Заввідділення лікування аритмійІнституту Амосова Борис Кравчук.

Що у перекладі з пізньолатинської означає «боєць, переможець». Хто б сумнівався!

Кмітливо й корисно задіяли амосовці й спеціалістів, які через сімейні обставини все-таки були змушені переїхати в західні регіони країни.

Цей кадровий ресурс використовується без втрат: у Чернівцях, Ужгороді й Івано-Франківську відкрито тимчасові філії, де хворих консультують і оперують на базі тамтешніх обласних кардіоцентрів, які свого часу теж було засновано за ініціативи та сприяння інституту. А ось у Вінницю вирушила ціла бригада фахівців зі своїм медичним обладнанням на чолі з академіком Василем Лазоришинцем, яка і відкрила першу в місті філію дитячої кардіохірургії.

Франківські лікарі разом із хірургами Інституту Амосова оперують на відкритому серці.

А Василь Васильович здійснив там складну операцію на серці дитини із вродженою вадою віком до двох років, мама якої є вимушеною переселенкою з Миколаєва. У квітні минулого року оперувати у Вінниці було безпечніше, ніж у Києві, і лікарі поїхали рятувати маленького пацієнта у його місто.

Не міліє у воєнний час і робота виїзних бригад інституту. А кількість цих операцій не може не викликати повагу. І це не спонтанні виїзні операції.

Приміром, у Черкасах амосовці регулярно бувають десятий рік, у Хмельницькому — чотири роки, і вже вивели ці міста на рівень незалежних кардіохірургічних структур.

До самостійного оперування наближається Полтава, в цьому ж напрямку рухається і Кропивницький. А ось в Ужгороді хірург-амосовець з ритмології серця Мирослав Петканич під орудою Асоціації серцево-судинних хірургів України, яку очолює Василь Лазоришинець, за три місяці здійснив 193(!) операції.

Оперує  тяжкопоранених В. Лазоришинець.

Тут у розвиток теми ще можна було б розповісти про першу пересадку серця в Тернополі чи про те, як амосовці гвинтокрилом доправляли пацієнта в столицю, аби замінити йому серцевий клапан, чим фактично врятували його життя, про нічні екстрені трансплантації серця в Києві, започаткування практики заповідання потенційними донорами власних органів клініці інституту — в першу чергу серця (Інститут Шалімова в цьому випадку братиме печінку і нирки, якщо таке узгоджено в прижиттєвій згоді на донорство), виїзні безоплатні консультації та обстеження для жителів громад Київщини, про те, як щочетверга Центр крові амосовців з 8-ї ранку приймає донорську кров — цільну та її компоненти.

Як наслідок — за 10 місяців 2022 року центр прийняв 4000 донорів, заготовивши 1900 літрів цієї «рідкої сполучної тканини», незамінної під час операцій захисників Вітчизни й звичайних громадян держави.

Амосовці пишуть у себе на сайті: «Кожна краплина крові рятує чиєсь життя — цілий Всесвіт!». Що глибоко символічно принаймні в двох сенсах: гуманісти-медики інституту зразково високо цінують життя своїх пацієнтів, а по-друге, ми, українці, — люди однієї крові. І це є доконаний факт.

Провідні фахівці Національного інституту серцево-судинної хірургії ім. М. М. Амосова НАМН України провели виїзну консультацію у Кам’янці-Подільському Хмельницької області.

І жодної містики!

Академік Василь Лазоришинець — імперативно організована людина: завдань, обов’язків і посад має стільки, що без стійкої волі все розсиплеться. Тож у кабінеті він о 7-й ранку стовідсотково.

І перші півгодини —  аудит дня минулого й чіткий план на поточну добу. Наодинці й нікого не приймаючи.

(Ось тільки режиму «поза зоною досяжності» його телефон не знає — кардіохірург і директор собі такого дозволити не може.)

І ось 3 березня минулого року, на восьмий день війни, в нотатках директора Інституту Амосова з’явився незвичний пункт порядку денного — звернення до європейської і світової кардіо-спільноти у відповідь на агресію путінської ерефії проти України.

Людство серйозно прорахувалось, бо дозволило ситуацію, коли від одного схибленого параноїка може залежати, чи вціліє цей світ взагалі.

Василь Лазоришинець — не політик, а повсюдно знаний лікар, дійсний член Європейської асоціації кардіоторакальних хірургів, член Французської й Американської асоціацій торакальних та серцево-судинних хірургів, засновник і член Всесвітньої Асоціації дитячих кардіологів і кардіохірургів. Тож і звернувся він до шановних колег з наполегливим проханням — звісно, англійською мовою.

Василь Лазоришинець акцентував на абсолютно неспровокованому, нахабному, загарбницькому характері вторгнення військ рф у нашу країну й закликав керівництво профільних євроорганізацій, зокрема Європейської асоціації кардіоторакальних хірургів, виключити російську інституцію зі свого складу. І слід сказати, що до слів українського академіка дослухались, бо коли в жовтні того ж року Василь Васильович приїхав на з’їзд єврокардіохірургів, жодної доповіді чи наукового повідомлення з ерефії там не було — росіянам сказали стоп! Крім того, колеги з країн Європи запропонували нам суттєву допомогу медичним обладнанням і різними формами навчання у кращих кардіоцентрах континенту.

А Василь Лазоришинець продовжив роботу в рідній установі.

Василь Васильович — гідно впевнений у собі керівник: і з огляду на те, що всі ланки життєдіяльності свого інституту знає достеменно, а ще й тому, що всякраз, починаючи зі школи, яку закінчив із золотою медаллю, навчання в Інституті Богомольця, і далі, на кожному щаблі фахового сходження, його компетенції помітно випереджали передбачені черговою посадою.

Тому й відчував себе відповідно належним і значимим.

Приміром, у стінах нині ввіреного йому інституту Василь Лазоришинець був рано помічений особисто Миколою Амосовим — адже будучи ще клінічним ординатором першого року навчання, виконав реанімаційну маніпуляцію хворому, що потребувала значного хірургічного досвіду і майстерності.

Прецедент швидко став правилом: під час обходів хворих, у складних випадках Микола Михайлович постійно доручав роботу перспективному початківцю. І за шість років обдарований лікар пройшов шлях від клінічного ординатора до професорської посади завідувача відділу — карколамне зростання!

А потім настав 1993 рік — тріумфальний і сповнений праці по вінця. Щойно Василь Лазоришинець отримав призначення, вирушив на тримісячне стажування до Мюнхена, а повернувшись, уже мав принципово нову концепцію організації роботи свого відділення.

Він запровадив хірургічне втручання з приводу вроджених вад серця немовлят від декількох днів(!) від народження.

У відділенні працювали сім хірургів, та 90% всіх пацієнтів Василь Васильович оперував власноруч. Ефект виявився вражаючим: летальність операцій за рік впала з 27% до 3%, тобто вдев’ятеро!

Скільки життєвих світанків тоді було врятовано! Амосов же визнав, написавши в черговій книжці, що операції, які здійснюють в інституті Василь Лазоришинець та Ілля Ємець, його школі виявилися не під силу.

Що є знаменним — справжні учні йдуть далі!

Що бачить дитячий кардіохірург під час операції? Маленьке серце, покалічене вродженою вадою, що з неймовірною натугою ледь справляється зі своєю функцією, яку жоден інший орган людського організму не здатен виконати.

Медичні лінзи збільшують поле операції в чотири з половиною рази, та дитяче серце все одно беззахисно крихітне.

І ось цей геть не «полум’яний мотор» волею хірурга стишує свій хід і зупиняється зовсім. І, відповідно, пристосованими за розмірами інструментами лікарі виконують нагальні втручання, усуваючи смертоносні вади.

Ступінь складності цих операцій ні з чим незрівнянний! Бо коли постає потреба практично повністю перекроїти серце, створивши і запустивши два кола кровообігу, навіть далекі від медицини люди розуміють — це хірургічний Еверест, що вимагає граничного напруження й фахової мобілізації лікаря. Та яка ж благодать входить у душу хірурга, прохоплюється Василь Лазоришинець, коли років за десять чи двадцять він бачить повносилого юнака чи юнку, що в минулу кардіохірургічну еру були приречені жити не більш як кілька днів після народження.

Скажіть на милість, це має ціну?

Ось і 30 грудня минулого року в Києві в Інституті Амосова 8-річному хлопцю зі Львова Тарасу Борщу зробили третій етап хірургії синдрому гіпоплазії (недоформування) лівих відділів серця.

Цю операцію виконав Василь Лазоришинець, і таких успішних, рятівних втручань на рахунку хірургів інституту вже 80, і ніхто, крім амосовців, такі операції не робить, бо для інших вони недосяжні.

Так, «планка летальності» в Інституті Амосова нині направду вражає, бо коли за очільництва установи її засновником вона становила 25%, тепер зійшла до мізерних 0,9% на 700—800 високоспеціалізованих операцій. І ця цифра справляє враження не тільки на журналістів: коли випадок надскладний і треба заручитися допомогою абсолютно авторитетного хірурга, колеги «запрошують» виконати найвідповідальніший етап операції шефа — безвідмовного на цей рахунок Василя Лазоришинця.

Тож, власне, хай і дотично, та на питання про його фахову першість директор мені відповів.

А наостанок я поцікавився у Василя Васильовича, чи визнають у Сокирниці — селі його дитинства — існування мольфарів, щезників і тому подібних невидимих і видимих всевладних сутностей? Ні, ні — відмежувався від них академік. «У нашому краю таких вірувань немає.

Вони властиві високогір’ю — місцинам, описаним Михайлом Коцюбинським у «Тінях забутих предків» з Криворівнею («українськими Афінами») в центрі ареалу.

Тож я в медицині покладаюсь на власні руки, знання, новітні методи й технології, — продовжив Василь Лазоришинець, — а ще — на Божий дар кардіохірурга, який, дякувати Творцю, мене, схоже, не зраджує.

До того ж ми оперуємо діток, а це, певен, додає Господнього сприяння нашій благій справі. Адже деякі наші операції, без перебільшення, на порядок складніші за ще зовсім недавно небачену пересадку серця».

Що ж, доводиться визнати: це в дивовижного Коцюбинського мольфари тримають у руках сили земні й небесні, життя і смерть, здоров’я людини й вівці, а сучасна медицина творить дива власноруч, без духів і невидимих сил, самотужки. І хай що там атеїсти кажуть про небеса, певен, кібернетично раціональний Микола Михайлович Амосов споглядає зараз на інститут свого імені з гордістю і вдоволенням.

А коли чимось буває інколи невдоволеним, то хіба ви не знаєте Амосова?

Фото надано Інститутом Амосова.