На думку фахівців, систему геріатричної допомоги в Україні давно зруйновано.
COVID-19 та карантинні обмеження значно ускладнили і без того непросте життя людей старшого віку. Молодші покоління, мабуть, вже й забули про жорсткий карантин, школярі та студенти активно спілкуються, ігноруючи маски та соціальну дистанцію. Найдисциплінованішими були і залишаються літні люди. І не лише тому, що звикли дотримуватися правил. Маючи вікові проблеми зі здоров’ям, вони бояться підхопити нову хворобу, сумніваючись, що зможуть отримати належну медичну допомогу.
Їх лякають і принижують чутки, що пандемію коронавірусу «запустили» спеціально, щоб «звільнити» планету від людей похилого віку, загальмувавши процес старіння націй. Мовляв, тривалість життя зростає небаченими темпами, після виходу на пенсію люди живуть не кілька років, як було донедавна, а 10—15 і навіть більше, що спричиняє соціальні проблеми та додаткові фінансові навантаження.
Кожне згадування про зростання безробіття, низькі зарплати, дефіцит Пенсійного фонду викликає нову хвилю ейджизму — у всьому світі побільшало тих, хто вважає, що люди похилого віку застують їм сонце.
Випробування карантином
«Літні люди, на превеликий жаль, стали головними жертвами коронавірусу, — наголошує директор Інституту геронтології ім. Д.Ф.Чеботарьова Національної академії медичних наук України академік Владислав Безруков. — Досить часто можна почути звинувачення, що в усьому винні старі люди. Це через них ввели жорсткий карантин, бо вони у групі ризику, хворіють і всіх заражають. І так висловлюються не лише десь на ринку чи у транспорті, а й у медіапросторі.
Насправді факти свідчать про інше. Більше інфікуються від молодих. Згадайте, в нас уперше COVID-19 діагностували в тих, хто повернувся з відпочинку за кордоном. Щоденна статистика свідчить, що серед тих, хто захворів, є представники усіх поколінь — від новонароджених до перестарілих.
Чому стверджують, що літні люди перебувають у зоні ризику? Бо з віком розвивається багато хронічних захворювань, які стають обтяжуючим чинником у розвитку COVID-19. Це стосується патологій серцево-судинної, бронхо-легеневої систем, ослаблення імунітету, що призводить до зниження захисних сил організму.
Старше покоління дотримувалося всіх вимог жорсткого карантину, що завдало удару їхньому здоров’ю. Що для них означає тривалий час не виходити з дому? Це вимушене дистанціювання від рідних, друзів, колег, брак живого спілкування, самотність. Особливо це боляче для тих людей, які живуть далеко від дітей, або зовсім не мають сім’ї. Це важка психологічна травма, яка ще довго нагадуватиме про себе.
Ще один ворог здоров’я — гіподинамія. Людина не може рухатися у квартирі так, як під час прогулянки на вулиці. Наші пацієнти дуже на це нарікають, бо відчули негативний вплив вимушеного сидіння вдома. На тлі всього цього розвиваються фобії: люди бояться захворіти, залишитися без підтримки рідних, медичної допомоги. Звісно, це погіршує стан здоров’я, призводить до серцевих нападів, підвищення тиску, панічних настроїв.
Під час жорсткого карантину лікарням заборонили вести плановий прийом хворих, неможливо зробити необхідні діагностичні обстеження, проконсультуватися із вузькопрофільними спеціалістами. Не лише в нас, а й у всьому світі це стало проблемою. Оскільки медичної допомоги найчастіше потребують люди старшого віку, то всі ці обмеження по них і вдарили.
Ще й досі в науковому та медичному середовищі тривають дискусії щодо того, як слід оцінювати заяви, які прозвучали в Італії, а потім і в інших країнах, що лікарі матимуть право вирішувати, кому із хворих на коронавірусну недугу першочергово надавати медичну допомогу: людині похилого віку чи працездатного? Зрозуміло, у який бік хитнуться шальки терезів. Це було важчим психологічним ударом для дуже багатьох людей. І не лише літніх.
Річ не в тому, що людина, захворівши на COVID-19, боїться, що помре. Головне питання — як? Кожен боїться болю і страждань. А такі заяви офіційних осіб підштовхують до думки, що людина не отримає ні медичної допомоги, ні знеболювання, навіть склянки води не дочекається.
Такі заяви мають віддалені наслідки. Наші пацієнти скаржаться, що їм складно викликати екстрену допомогу — дізнаючись про вік, їм радять випити заспокійливе і звернутися до сімейного лікаря. А в нього прийом розписаний на тиждень чи й більше, і вислухати по телефону йому ніколи, бо має велику кількість пацієнтів.
Наш інститут майже шість місяців не міг здійснювати планову госпіталізацію. Шукали варіанти, як надавати медичну допомогу дистанційно — хоча б консультувати, уточнювати схеми лікування, психологічно підтримувати пацієнтів. На телефонах чергували провідні фахівці різних спеціальностей, до яких зверталися пацієнти, — ті, хто давно тут лікуються, і ті, хто звертався вперше. Телефони були гарячими. У літніх людей дуже багато запитань, які стосуються симптоматики, вживання ліків, дозування, що із чим можна вживати, а де можуть виникнути ускладнення чи побічні дії.
Особливо багато звернень було від пацієнтів із хворобою Паркінсона. Із таким тяжким діагнозом дуже важливо вести постійне спостереження, вчасно міняти дозування ліків, підбирати нові препарати. Якщо цього не зробити вчасно, з’являються ускладнення, стан хворого значно погіршується. Людина швидко здається, прискорюється інвалідизація.
Ми змушені були затвердити список станів, які слід зараховувати до невідкладних, і надавати допомогу таким хворим, не чекаючи, коли буде дозволено планове лікування. Передусім ідеться про пацієнтів похилого віку, в яких діагностовано хворобу Паркінсона, загострення серцево-судинної патології, постінсультні ускладнення.
Із полегшенням зітхнули, коли нарешті з’явилася можливість відновити прийом у поліклініці. Хоч це складно робити в умовах пандемії, адже необхідно дотримуватися всіх протиепідемічних правил, розвести потоки пацієнтів, щоб вони не перетиналися, забезпечити дотримання соціальної дистанції. Ми з цим упоралися. Охочих потрапити на прийом дуже багато. Якщо пацієнт потребує стаціонарного лікування в нашій клініці, обов’язково проводять аналіз на коронавірус. Не ПЛР, а ІФА, як рекомендує МОЗ. Хворі не платять, це роблять коштом інституту».
Оптимізм рятує
1 жовтня у світі відзначають Міжнародний день людей похилого віку, який було проголошено ООН 1990 року. Це робиться задля того, щоб привернути увагу до життя цих людей і проблем, з якими вони стикаються щодня. І щоб пошанувати тих, хто живе багато років поруч з нами, віддаючи свою енергію, любов і доброту.
Протягом двох тижнів ця тема буде в центрі уваги круглих столів, конгресів та конференцій, які організують МОЗ, Мінсоцполітики, Національна академія медичних наук та профільні медичні асоціації. На думку фахівців, систему геріатричної допомоги в Україні давно зруйновано. Щоб створити таку, як у розвинених країнах, знадобляться не лише зусилля кількох відомств, а й політична воля. Потрібні великі ресурси — і фінансові, і кадрові.
Медичні університети, виявляється, не випускають фахівців, готових до роботи з пацієнтами похилого віку. Теми, що стосуються особливостей їхнього здоров’я, захворювань та лікування, розпорошені по різних програмах: щось розповідають на парах з кардіології, трохи згадують, коли вивчають патології нервової, опорно-рухової системи тощо. Так неможливо зібрати все докупи й усвідомити, що і як відбувається з роками в організмі людини загалом, а не лише в колінному суглобі, який раптом став боліти після 60 років. Лікарі, які консультують, оперують, ведуть пацієнтів старшого віку, по дрібці збирають інформацію, яка допоможе їм розібратися із віковими особливостями цієї категорії хворих. І в педіатрії, і в геронтології є свої правила і табу.
Науковці Інституту геронтології докладають великих зусиль, щоб інформація про нові методи діагностики, лікування, реабілітації та догляду стала доступною для лікарів міських та обласних лікарень, а також фахівців закладів соціального захисту, які турбуються про людей старшого віку та паліативних хворих.
«Ми проводимо багато заходів, щоб лікарі змогли підвищити свій професійний рівень, здобути нові знання та навички. Науково-практичні конференції, присвячені темам кардіології, неврології, ортопедії, завжди викликають великий інтерес. У докарантинні часи в них брали участь по 1,5 тисячі фахівців з усієї України, — каже Владислав Безруков. — Аудиторія велика і дуже мотивована. Традиційними вже стали семінари і майстер-класи, які проводять відомі науковці, професори Владислав Поворознюк (захворювання кістково-м’язової системи, остеопороз, артрити), Світлана Кузнецова (кардіоневрологія, порушення кровопостачання головного мозку, інсульти), Ірина Карабань (хвороба Паркінсона), Наталія Бачинська (хвороба Альцгеймера), Лариса Єна (серцево-судинні захворювання), Віра Чайковська (соціальна геронтологія, медико-соціальна допомога людям похилого віку).
Усі теми розкривають з огляду на вік пацієнтів, пояснюють, як діагностувати, які симптоми важливо вирізняти серед інших, щоб встановити точний діагноз і призначити правильне лікування. Ми підготували багато різних програм, і вже понад тисяча медиків і соціальних працівників з усіх областей пройшли тижневі курси не тільки з теоретичних аспектів геронтології та геріатрії, а й з освоєння практичних навичок догляду та надання різних видів допомоги людям похилого віку, прикутим до ліжка, зокрема пацієнтам хоспісів.
За підтримки міжнародних організацій у нас створено інформаційний центр, куди можуть звертатися літні люди, їхні родичі, щоб дізнатися, де і яку саме допомогу вони можуть отримати, які засоби гігієни, вироби медичного призначення їм необхідні тощо».
Символічно, що Міжнародний день літніх людей припадає на початок жовтня. Осіннє сонце ще тішить, але день стає помітно коротшим, а вечори — дедалі довшими і холоднішими. Складний період для багатьох людей, а особливо для тих, хто має за плечима великий життєвий шлях. Постійне нагадування про коронавірус, щоденна статистика захворювань і смертей породжує різні фобії, мимохіть налаштовує на депресивний лад. У чому шукати розраду, щоб уберегтися від осінньої депресії?
«Літнім людям слід постійно нагадувати, що їхнє здоров’я залежить від їхньої поведінки, звичок, настрою — оптимістичного чи похмурого», — пояснює Владислав Безруков.
Доведено, що оптимісти живуть довше й отримують від життя набагато більше насолоди, ніж ті, хто завжди всім невдоволений і все довкола бачить у сірих або чорних кольорах. Навіть коли немає причин для песимізму. Науковці досліджують, яку роль відіграє оптимізм у разі захворювання. Доведено, що в оптимістів імунна система потужніша, вона допомагає швидше побороти хворобу й одужати.
Людина весь час повинна боротися за своє здоров’я. Стреси, спричинені пандемією, карантинними обмеженнями, порушенням звичного ритму життя, звісно, викликають тривогу, невдоволення, погіршують стан здоров’я. Звідси загострення гіпертонічної хвороби, ішемічної хвороби серця, порушення ритму серця, роздратованість, забудькуватість, безсоння.
У спокійний період з усім цим легше впоратися. Та навіть і у нинішніх умовах можна знайти, як і чим підтримувати свій фізичний і психологічний стан. Потрібно себе чимось зайняти: згадати про хобі, робити те, до чого раніше руки не доходили. Комусь подобається майструвати, хтось любить вирощувати квіти на дачі або освоювати кулінарні рецепти. Усе це має великий позитивний вплив, адже людина рухається, уникає гіподинамії, дізнається про щось нове, радіє, коли бачить плоди своїх зусиль.
Важливо, щоб навантаження були помірними. Не слід перевтомлюватися. Допоможуть розслабитися тривалі прогулянки на свіжому повітрі, спілкування з друзями чи просто знайомими. Але не варто зловживати алкоголем, бо у поважному віці він швидко призводить до загострення хвороб і проблем психологічного характеру.
Кожен період життя має особливе забарвлення. Нам під силу додати до осінньої палітри теплих сонячних кольорів, спілкуючись із рідними та друзями, допомагаючи тим, хто цього потребує. Попри всі негаразди слід прагнути жити, а не доживати».
Ольга СКРИПНИК
для «Урядового кур’єра»
ДЖЕРЕЛО: ГАЗЕТА КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ “УРЯДОВИЙ КУР’ЄР”.