Беріть мене, глибини, бо вас не збагнути! / Георгій Кониський /
НАМН УКРАЇНИ – дивовижна інституція. В її складі – 36 науково-дослідних медичних установ, і всі вони займаються Людиною: її станом і довголіттям, здоров’ям і хворобами, душею і тілом. І хай вираз: "Науковий пошук – єдина форма поезії, що фінансується державою" не про нас, вченим-медикам заздрять як покликаним здобуватись таємниць Природи, що живе в людині. Екстаз!
Та медичне пізнання – не "гра в бісер", воно слугує практичній меті – лікувати, усуваючи відмови і вади Природи, зовсім не схильної захищати кожне зі своїх творінь. Медична допомога має кілька рівнів, і найвищий з них – академічні інститути, де здійснюються вершинні звитяги науки, зосереджено її елітний розум, задіяні новітні технології, а лікарі послуговуються "технікою майбутнього". Їх діагностична проникливість, лікарське вміння та хірургічна майстерність відповідають кращим світовим зразкам, а подекуди й перевершують західний штиб.
Загалу, однак, частіше невтямки винятковість НАМН України – людям байдуже, де їх лікують, аби повертали здоров’я. Та це несправедливо щодо фахівців, які працюють в структурах Академії і надто шкідливо для суспільства, бо невизнання ваги цих установ призводить до фатальних для здоров’я нації наслідків – втрати критеріїв і пріоритетів, жебрацького фінансування медичної науки державою, такого гальмування її розвою, що вже б’є по спроможності надавати людям допомогу, яку вчені-медики, насправді, в своєму поступі переросли.
Тож наш гість сьогодні – Президент Національної академії медичних наук України академік Віталій Цимбалюк.
– Віталію Івановичу, живемо не на хмарці і кожен день приносить проблеми й завдання, що не відпускають, рвуть мізки, ятрять душу, відволікають від посутнього. Скажіть, як за такого бентежного життя можна займатися Пізнанням з великої букви? А користуючись образом Жака Превера – намалювати птаха науки?
– В цьому житті треба займатися Пізнанням – незалежно від того чи є для цього умови, чи вони відсутні. Вчений – знаряддя Природи, що осмислює себе, тож годі й думати, що цей процес згасне. Навпаки: імпульси наукового горіння посилюються, бо здобуваючи нові знання про людину, нас охоплює нестримне бажання йти вглиб і далі, бо Людина лишається найбільшою таємницею світобудови, і нас веде передчуття, що за крок ми дізнаємось про себе найголовніше, відкриємо сенс існування.
Нагадаю один промовистий епізод. Коли Сполучені штати Америки остаточно заплутались у війні з В’єтнамом, президент Ліндон Джонсон запросив до себе ядерних фізиків. Тобто, він визнав, що вчені, які вивчають основи Буття, є носіями знань, що вивищуються над політикою. Наука не вільна обмежувати себе у світоглядних домаганнях, бо в цьому разі вона втрачає престиж, статус і авторитет, адже відмовляється від своєї місії. Сучасна людина прагне відкриттів як в часи Відродження й Просвіти, і шлях в живий одухотворений світ Природи пролягає через науку. Особа в соціумі – наодинці чи в натовпі, втрачає себе як прояв феноменального, а ось свою цілісність – психічну й тілесну, людина відновлює завдяки медицині, її науці і практиці.
Що стосується наукового неспокою… В одному з фільмів студії "Київнаукфільм" здійснено експеримент. Групі щурів були створені напрочуд комфортні умови існування: їм було сухо і тепло, харчували тварин смачно, різноманітно і безперервно, їх нічого не турбувало, їм нічого не загрожувало. Та за деякими віддаленими лабіринтами їхнього поселення знаходились зони, де було суціль темно і холодно, звідти долинали лячні звуки, шерхіт непевного руху. Дослід повторювали тричі і щоразу серед щурів колонії знаходились особини, що кидали тваринний рай і йшли в незвіданий, сповнений загроз тунель, аби дізнатися, що там. Так це щури! Людина ж, надарована мисленням та вищим типом психіки не пізнавати навколишній світ не може. А надто вчені! Хоч варто визнати: цією жагою охоплені далеко не всі. Можливо таких і меншість, та вони в науці вирішують все. Біографії великих медиків – цьому переконливе свідчення. Життєписи Піфагора, Гіппократа, Аристотеля чи Авіцени читаються як бестселери, бо дерзання духу, що не бере до уваги матеріальні статки і кар’єрне визнання, людей байдужими не лишає.
"Спершу намалюйте клітку з розчиненими дверцятами, // потім намалюйте що-небудь гарне, красиве і просте, // що-небудь дуже потрібне для птиці; // потім у саду або в гаю притуліть до дерева полотно // за деревом цим сховайтеся, не рухайтеся і мовчіть".
– А у вашій долі була мить, коли ви, не стримуючи радість, вигукнули: "Евріка!"?
– Гадаю, це було б доречним лише у разі відкриття закону природи, як це, за переказом, сталося з Ісааком Ньютоном. Мої особисті досягнення неспівставно скромніші, однак щастя, яке вчений переживає, займаючись улюбленою справою, за повнотою емоцій не поступається піднесенню, що охоплює генія. Ви мені вже повірте.
– Чий розум – саме як розум, в тих людях, з якими вас зводила доля вражав своєю оригінальністю, несхожістю з іншими?
– З легкістю назву принаймні трьох вчених-медиків, чий самобутній інтелект вирізняв їх серед колег. Перший з них – мій вчитель, Андрій Петрович Ромоданов. Невтомний дослідник, творець школи вітчизняної нейрохірургії, будівничий цілого медичного напрямку та й профільного Інституту як такого. Це був розум лазерної зосередженості на справі, що неухильно йшов до мети, не дозволяючи собі навіть найменшого дозвільного зайняття, тому й досягав найбільше. Та самообмеження йому не докучало, а вабило, додавало снаги і життя академік Ромоданов сприймав у всіх барвах.
А ось Володимир Веніамінович Фролькіс полонив потугою ораторського хисту. Чи не кожен його виступ в Академії ставав подією, бо поєднував спеціальні знання з блискучим стилем, свіжим мисленням, історичними посиланнями, розкутим словом – образним до афористичності. Його крилаті вирази, як і всю його постать, охоплену жагою донести до аудиторії думку у всій її вдатності, я пам’ятаю до сьогодні.
Третім в цьому сенсі є для мене Юрій Ілліч Кундієв – явище незаперечне. Він був лицарем профілактики, засновником національного конгресу з біоетики, напрочуд чуйною, незалежною і на диво приємною постаттю, що ніколи не мирилася в науці з профанацією. В Юрія Ілліча було кредо: день – це маленьке життя, і всі сили свого інтелекту він спрямовував на те, щоб встигати максимально.
– Що ви можете сказати про один з найточніших показників наукової спроможності – індекс цитування робіт (приміром, той же індекс Хірша). Хто з вчених НАМНУ очолює зараз рейтинг лідерів цитування?
– Вже багато років – академік Микола Дмитрович Тронько, віце-президент Академії, директор Інституту ендокринології та обміну речовин імені В.П.Комісаренка. Його незмінна першість забезпечена тим, що вчений торує новаторські шляхи радіаційної медицини, а їх запитаність у світі наростає невпинно.
– В незалежній Україні, власне з дня заснування сучасної Національної академії меднаук (тобто з 1993 року) ви є третім її президентом. Перші двоє – академіки Олександр Возіанов та Андрій Сердюк. У нас в політиці, як відомо, у всьому винні попередники. В чому перед вами мають каятись Олександр Федорович і Андрій Михайлович?
– На Бога! Я їм тільки завдячую. Часи ніколи не були сприятливими для організації діяльності НАМНУ – працювати в перехідний період, зазвичай, бажають ворогам. Попередники зробили, що могли, нам би зробити стільки. Кожен з цих вчених – плідна сторінка в книзі буття Академії, бо їх об’єднавча роль у становленні й розвої НАМНУ є визначальною.
– Свого часу академік В.Гольданський – саме у зв’язку зі скороченням видатків на науку, жартував: "Не можна худнути, починаючи з мізків". Та наш уряд, так виглядає, постійно вагається, чи державі взагалі потрібні мізки вчених. Пояснити інакше його дикунську байдужість до звиродніння науки годі. Нагальне питання: чим Академія зараз може зарадити вченим-медикам, аби в їх житті було менше стресів і загат?
– Академія хоче це робити. Та нині ми справді змушені більше покладатися на віру Миколи Пирогова: "Де панує дух науки, там велике твориться і малими коштами". Твориться – та вкрай важко. Я підозрюю, що у певних сферах зберігається переконання "вождя народів": "Гарного лікаря прогодують хворі". Та йдеться не про зарплатню, хоча фонд оплати праці наших інститутів мізерний і щороку зменшується. Та ось де справжнє лихо – без належних капіталовкладень медична наука деградує. Новітні прилади, сучасне обладнання, технології створення ліків – все це без належного фінансування стає недосяжним, а лікувати в ХХI віці як в часи повітової медицини соромно й безглуздо. Бо й саме поняття висококваліфікованої медичної допомоги зникає. Цього ніяк не можна допускати – ми, вірю, все ж не самогубці! В нашому випадку на узбіччі життя разом з медичною наукою опиняється здоров’я нації, що в умовах старцювання нищиться на очах. Віддамо уряду належне: коли в зовсім скрутні моменти ми звертаємось за позаплановою підтримкою, нам переважно не відмовляють. Та правди ніде діти: розподіл коштів, які ми отримуємо на установи Академії – найекстремальніша з усіх процедур побутування НАМНУ, бо маємо "зварити страву" на 36 інститутів з трьох зернят. Тобто ви, насправді, запитуєте, як намалювати птаха медичної науки, не маючи пензля…
"Іноді птах прилітає швидко // і на жердинку в клітці сідає. // Іноді ж минають роки – // немає птиці. // Не падайте духом, // чекайте, чекайте, якщо треба, роки, // тому що термін чекання, короткий він або довгий, // не має ніякого значення для успіху вашої картини".
– Ну, що ж – найсумнішу тему ми здолали, попереду – позитивні емоції. Скажімо, Олександр Довженко закликав суспільство оцінювати митців і вчених за їх злетами. Коли б можна було негайно відкрити умовну виставку звершень НАМНУ, які б розділи там побачив загал?
– Цікаве питання, і я до нього готовий. Найбільший павільйон такої виставки був би певне присвячений інноваційним технологіям Академії (книгу з цією назвою ми підготували до ювілею). Чимало наших установ можуть пишатися: вони за ці роки щось зробили вперше в Україні, вперше на континенті, вперше в світі. Почну, мабуть, з рідного Інституту нейрохірургії. Він за останній час здійснив 12 інновацій, серед яких – винаходи, методи, корисні моделі, медичні пристрої та інструменти. Сфера нейрохірургії – винятково специфічна, то ж дозвольте говорити про нововведення ромоданівців у змушено загальних рисах.
Найбільшу питому вагу серед цих новацій займають способи лікування. Це і ендоваскулярне лікування порушень мозкового кровообігу, обумовлених ураженнями внутрішніх сонних артерій внаслідок вазоспазму при розривах артеріальних аневриз. Це також новий спосіб оптимізації хірургічного втручання при пухлинах головного мозку з використанням віртуальної тривимірної комп’ютерної моделі операційного поля. Ефективним методом генної терапії зарекомендував себе спосіб лікування черепно-мозкових травм за допомогою ліпосомної трансфекції тканини головного мозку генами. В цьому ж ряду – корисна модель лікування злоякісних гліом головного мозку. А ось пристрій для пельвіосакральної стабілізації при видаленні пухлин крижової кістки є чистої води винахід. Він дозволяє максимально знизити післяопераційні ризики при хірургічних втручаннях даного типу.
– Віталію Івановичу, ось ви лише заговорили про інновації, як я мимоволі згадав нашу поїздку в Одесу в Інститут Філатова, де зараз прагнуть створити штучну рогівку – завдання планетарного рівня. Але й те, чим вже володіють тамтешні фахівці, вражає. Там вміють приварювати відшаровану сітківку ока, видаляти з нього пухлини та плівки при цукровому діабеті – безкровно робити це в світі не до снаги нікому! А малюків там позбавляють сліпоти, оперуючи вроджену катаракту! Та в тих відвідинах Одеси нас "прибило" й інше. Філатівці винайшли чудовий прилад для вивчення, діагностики та лікування очного дна дітей – недоношених крихіток. Стане він у нагоді й при інших патологіях. Так ось Інститут знайшов фахівців, здатних цей прибор виготовити – аж в Черкасах. Залучили спонсорські кошти, передали їх виробнику, а там змінився директор фірми й став вимагати, аби офтальмологи сформували промисловий об’єм замовлення, інакше виконувати його не будуть. Ось і запроваджуй інновації: мана – та й годі!
– Я таких історій знаю – не переслухати, хоч як не прикро це визнавати. Та відзначу: в таких умовах вчені-медики Академії роблять неймовірне, аби корисна людям розробка не лишилась на папері. І досягнення лікарів НАМНУ в цьому переконують. Ось побіжно…
Не має прямих аналогів у світі унікальна методика коригуючого впливу рідкого азоту на тканину щитовидної залози, вражену аутоімунним тиреоїдитом (хронічним запаленням), що розробив колектив Харківського Інституту проблем ендокринної патології імені Данилевського на чолі з професором Юрієм Караченцовим. Кріогенне лікування імунозалежних ендокринопатій – принципово нове слово в боротьбі з цими лихими хворобами.
А ось Львівський Інститут патології крові та трансфузійної медицини НАМНУ створив 7 нових препаратів – що є ледь не науковим подвигом. Причому, один з препаратів – стандарт надання невідкладної допомоги на полі бою.
На межі дива працюють часом "полівалентні" хірурги Харківського Інституту загальної та невідкладної хірургії імені В.Зайцева. Віртуози своєї справи, очолювані професором Валерієм Бойко відтворюють трахею та здійснюють ілеоцекальну пластику в разі раку шлунку. Цей пріоритет Інституту визнано внеском у світову онкохірургію.
Не слабнуть пошуки і більш приземленого штибу. Так користуються попитом інноваційні розробки Інституту патології хребта та суглобів імені проф. М.І.Ситенка НАМН України. Назву дві з останніх. Йдеться про ендопротез кульшового суглоба з монокристалічним корундом (сапфіром) в парі тертя та цілу систему індивідуальних модульних ендопротезів кісток та суглобів для заміщення після резекційних дефектів довгих кісток. В обох випадках вирішується пекуча проблема системи опори та руху хворого, причому в першому – завдяки високій міцності корунду, низькому коефіцієнту тертя та значній біологічній інертності ендопротеза, термін його придатності збільшено в рази від попередніх, а індивідуальні ендопротези кісток та суглобів дозволяють ліквідувати дефекти і відновлювати функцію кінцівки як при вогнепальних бойових ушкодженнях, так і в разі інфекційних ускладнень в ортопедії.
Звісно, що всі названі тут інновації вже запроваджені в практику, інакше б не були інноваціями, а перелік подібних нововведень в наших установах можна продовжувати безупину.
– До переваг системи НАМНУ я відніс би й відсутність відомчих бар’єрів в спільних проектах двох, а то й більше інститутів Академії. Міждисциплінарна медична інтеграція – прикмета часу, й чимало складних наукових проблем розв’язується зараз в такий плідний спосіб. Ви могли б навести відповідні приклади?
– Вони є ледь не в кожній установі НАМН України. Скажу, приміром, про складну проблему серцево-судинної патології. Над її рішенням працює тандем двох "закладів серця" – Інститутів Амосова та Стражеско. Це вдале поєднання різних шкіл хірургії, що в сумі прискорюють успіх. До того ж, в такий спосіб здійснюється розподіл наших обмежених коштів по важливим науковим темам, які краще піддаються об’єднаним зусиллям. Скажімо, Інститут нейрохірургії імені Ромоданова таким чином співпрацював з тим же Інститутом Стражеско щодо питань гіпертонічної хвороби, що призводить до крововиливу в мозок.
– Від науки завжди вимагають користі, негайного використання нових знань. Чи правомірно це?
– В жодному разі, хоча прикладна наука передовсім налаштована на здобуття практичного ефекту. Натомість фундаментальні розвідки приходять до результатів, застосування яких в медицині передбачити часом не під силу навіть їх авторам. Бо хто в момент відкриття знав про майбутнє тріумфальне використання в діагностиці рентгенівських променів? Або ось була встановлена природа стовбурових клітин. Хто б взявся спрогнозувати можливості, які вони згодом виявили в лікуванні купи хвороб? А зараз на основі цих знань клонують тварин. Одна голівудська кінозірка від улюбленого песика клонувала навіть двох щенят – про всяк випадок. Це, звісно, забаганки багатих, та пройде час – а я даю на це трохи більше 10 років, і медицина, скажімо, зможе клонувати печінку людини, чия власна відмовила. Що важливо – клоновану печінку організм ніколи не відчужить, бо вона із своїх клітин.
Чи декодування геному людини – що могло бути більш теоретичним? Його ж встановлення зараз збагачує діагностику ледь не щоденними й принципово новими методами обстежень пацієнтів. Гадаю, він готує вибух і в царині генних хвороб людини. Таких прикладів стільки, що я не можу збагнути, як взагалі можна піддавати сумніву необхідність фундаментальних пошуків, адже це рівнозначно скасуванню наукового пізнання в принципі. На щастя це неможливо, а ось щодо медичної науки в Україні – проблема є і вона серйозна.
– Війна на сході України стала викликом для медиків Академії, а почасти, й місцем їх лікарської звитяги. Які резерви актуалізував фронт, що висунув на перший план запитанності?
– Найбільший тягар прийняла хірургія. Мені випало курувати цю роботу від початку подій в травні 2014-го і діяли ми оперативно. Я стажувався за кордоном, вивчаючи досвід роботи госпіталів НАТО, звідки привіз найбільш актуальні для нас технології. І досить швидко в інститутах НАМНУ було підготовлено 500 ліжко-місць спеціального призначення виключно для бійців АТО. Зазначу, що ми, крім ургентних (невідкладних) випадків приймаємо на лікування постраждалих на війні вже після їх перебування в військових шпиталях, коли в них виникають проблеми нейрохірургічного, психічного та іншого штибу, що вимагають допомоги високоспеціалізованого рівня, бо йдеться про складні больові й фантомні синдроми. Працювати з такими хворими можуть лише клініцисти Академії, що вони й роблять щоденно.
Не омину увагою й громадсько-патріотичний рух, що виник у співтоваристві НАМНУ. Спочатку для потреб фронту був зібраний "академічний" мільйон гривень, далі він збільшився в рази, відбувалися закупки й передача воїнам АТО препаратів і медичного обладнання, санітарних машин, зокрема машини швидкої допомоги, придбаної на благодійні внески вчених. Між іншим, на рахунок акції були внесені всі 100 тисяч гривень премії Кабміну авторському колективу вчених та керівників військових підрозділів за наукову роботу по організації і наданню медичної допомоги в умовах гібридної війни. Бо ця допомога вищого рівня – найцінніше, що бійці АТО можуть отримати в разі поранення. Адже крім сотень ортопедичних операцій, хірурги інститутів НАМНУ дістають осколки з сердець, відновлюють розтерзані внутрішні органи, повертають слух і зір після контузій.
– Зусилля медиків Академії тут – шляхетні і незамінні, та дозвольте повернутись в коло мирних питань. Математики скаржаться: зараз абсолютно неможливо бути універсалом на зразок Карла Гаусса. Дисципліна подрібнилась неймовірно, внаслідок чого позбулась всеосяжності. А які негаразди відчуває на собі медицина, адже розклад універсальності на спеціалізації для неї теж процес незворотній?
– Я туги за втратою універсальності не відчуваю. І ось чому. Вона справді вкрай потрібна на етапі діагностики захворювань, коли лікар лише починає вивчати пацієнта. Тут чим ширший погляд, чим краще знання зв’язків в організмі людини, розуміння особливостей перебігу тієї чи іншої хвороби, тим корисніше. Та на стадії лікування запитанішим є висококваліфікований спеціаліст щонайвужчого профілю, для якого випадок хворого – всебічно засвоєний формат. Лікувати, а тим більш, оперувати мають майстри, бо й людина створена неабияк.
"Коли ж прилетить до вас птах // (якщо тільки він прилетить), // зберігайте мовчання, чекайте, // щоб птах в клітку влетів; // і, коли він влетить, // тихо пензлем дверцята замкніть, // і, не торкнувшись ні пір'ячка, // обережненько клітку зітріть. // Потім намалюйте дерево, // зелене розкішне дерево // вибравши кращу гілку для птиці. // Намалюйте зелене листя, // свіжість вітру і ласку сонця, // намалюйте дзвін мошкари, // що в гарячих променях пустує, // і чекайте, чекайте потім, щоб заспівала птиця".
– В Середні віки ремісник працював не полишаючи власне помешкання. При цьому, гільдія зобов’язувала його сидіти біля відкритого вікна, аби містяни бачили як сумлінно цеховик трудяжить. Це було мудро – ставлення громади до будь-якої фахової спільноти прямо пов’язане з рівнем просвітницьких зусиль. Подивіться навколо: в Києві на кожному кроці стоять місіонери західних конфесій з книжечками типу: "Він тебе любить", що агітують перехожих за свій різновид церковної обрядовості. Наука ж потребує апостолів-популяризаторів знань. Що в цьому сенсі робить Академія?
– Часи такі, що кращими комунікаторами виявляють себе радіо й телебачення. Туди й спрямовуємо свою просвітницьку експансію, мабуть, все ж слабшу від бажаної. Здоров’я людям необхідне не менше віри, тож прямі ефіри з медицини проходять завжди зацікавлено. Я й сам охоче беру в них участь і ніколи не жалкую про час, витрачений на спілкування з людьми. Ясна річ, найбільшу активність в цьому плані виявляють наші інститути в регіонах, практично не полишаючи телепростір. Жива порада лікаря у відповідь на конкретний запит глядача набагато ефективніша від брошури, яку ще невідомо коли проглянуть.
– Зараз Київрада активно прощається з радянським минулим, позбавляючи площі, вулиці, парки і мости їх колишніх назв. Вакансії з’являються неозорі. Ви не звертались до мерії з клопотанням про увічнення пам’яті медиків, що недостатньо пошановані суспільством?
– Авжеж зверталися! Майже три роки тому я заслав туди настійливе клопотання про перейменування вулиці Пугачова на вулицю академіка Ромоданова. Й, нарешті, це відбулося. Нагадаю, що раніше я домігся аби Інститут нейрохірургії отримав ім’я мого вчителя Андрія Петровича Ромоданова. Між іншим, колишня вулиця Разіна тепер носить ім’я Миколи Амосова. Вважаю знаменним, що ми чужих розбійників усуваємо на користь видатних хірургів. Зараз робимо кроки, аби в такий спосіб пошанувати і Олександра Шалімова.
Водночас там, де вистачає нашої власної компетенції, діємо ініціативно й послідовно. Зовсім недавно ми назвали ім’ям академіка Юрія Кундієва Інститут медицини праці, який він очолював. Трохи раніше Інститут педіатрії, акушерства і гінекології прибрав ім’я академіка Олени Лукьянової. Вважаю таку практику вірною і справедливою відносно тих вчених-медиків, що гідно послужилися науці і людям.
"Якщо птах не співає – це погана прикмета, // це означає, що ваша картина нікуди не гідна; // та якщо птах співає – це добра ознака, // яка сповіщає: цією картиною ви можете пишатися // і світові признатися: картина – моя! // А тоді потихеньку // вирвіть перо у птаха // і десь внизу у куточку // поставте своє ім’я".
Що ж, це гарно й повчально. Та чому Превер вважав, що час очікування не має жодного значення для успіху картини – в нашому випадку, медичної науки? А тому, підказав академік Віталій Цимбалюк, що її надметою є мрія Людини відсунути Смерть.
Газета "Медіа Кур'єр в Україні"
Олександр Саква
20.04.2018 р.
