Осінь життя. Якою вона буде?..

1050

Осінь буває дуже різною. Нинішній вересень — яскраве тому підтвердження. Осінь життя, яка завжди приходить неждано, непросто прийняти, тим більше — благословити. Мабуть, невипадково день людей похилого віку і день паліативної допомоги вирішено проводити восени, на початку жовтня. Вже рано вечоріє, прохолодно, часто падають дощі, зате як тішить сонячна навіть не днина, а година, — лиш би траплялися вони частіше.

…Марія сприйняла свій діагноз так само, як і її однолітки, котрі думали, що попереду ще все життя, як мінімум років тридцять. Вона пройшла всі етапи переходу до нових реалій — леденіла від страху перед неминучістю, впадала в депресію, злість, агресію. Марія ненавиділа весь світ, щохвилинно терзаючи себе і рідних запитанням: чому це сталося саме зі мною? Всі намагалися від неї якнайшвидше втекти — чоловік, діти, медперсонал, який надає допомогу вдома.

І лише п'ята чи шоста за рахунком медсестра підібрала до неї ключик. Не реагуючи на випади хворої, вона запитала: "А про що ви мрієте, Маріє? Що ви хотіли, але не встигли зробити, бо весь свій час присвячували сім'ї та роботі?" Запитання дивним чином змінило Маріїні думки. Кілька днів вона складала довгий список, потім залишила всього два пункти: відвідати місця, де минуло її дитинство, поклонитися могилам батьків (доки є сили на подорож) і навчитися малювати красиві картинки не тільки фарбами, а й камінчиками, щоб подарувати їх друзям. Заради цього вона терпляче витримувала хіміотерапію і процедури, погодилася робити зарядку, навіть повеселішала. Чоловік запросив художника, який навчав Марію творити і пензлем, і бурштином, а син, відклавши свої справи, готувався до поїздки.

Марія прикрасила вітальню пейзажем, власноруч викладеним із сонячних камінчиків. Побувала у родичів в Іспанії, де тішилася не тільки своїм спогадам, а й тому, що її батьківщина так сподобалася синові. До останнього дня вона переглядала фотографії, зроблені під час подорожі, дякувала Богові і сім'ї, що встигла зробити те, про що давно мріяла, що допомогло їй змиритися з долею. 

Сім'я Марії мешкає в Канаді, заробляє на життя наполегливою працею. Але для матері рідні зробили все, що могли, не дорікнувши ані словом за витрати на поїздку до Іспанії. Навпаки, чоловік і діти тішилися, що змогли зігріти останні дні її життя, достойно виконати свій християнський і сімейний обов'язок. 
Цю історію мені розповіла Світлана Олександрівна, викладач медучилища, яка повернулася після стажування в Канаді, де вивчала систему паліативної та хоспісної допомоги. Разом із медсестрою місцевого госпіталю вона їздила до хворих, спостерігала, навчалася. І заздрила. Тому що в Канаді і сім'я, і держава з усією відповідальністю ставляться до людей, котрі завершують свій земний шлях, докладають усіх зусиль, аби підтримати їх, оточити піклуванням і любов'ю. 
Про те, як паліативна і хоспісна допомога розвивається в Україні, знає кожен, кому доводилося доглядати своїх рідних та близьких, які страждали від невиліковних хвороб або недуг,які прийшли разом зі старістю. Років десять тому спостерігався сплеск інтересу до цієї проблеми — держчиновники обіцяли, що хоспіси буде відкрито не тільки в обласних, а й у районних центрах. Казали, що особливу увагу приділятимуть тяжкохворим дітям, аби забезпечити їм достойний догляд, підтримати їхніх батьків. На конференціях, які проводили Мінсоцполітики і МОЗ, бурхливо обговорювали майбутні проекти, показували презентації з картинками з життя хоспісів. Звісно, закордонних. Тоді на всю Україну було лише два таких заклади, і вигляд вони мали не зовсім презентабельний. Всерйоз говорилося, що в цю сферу прийдуть інвестиції, — є бізнесмени, готові фінансувати створення не тільки приватних клінік, а й приватних хоспісів. 

Відтоді минуло вдосталь часу, щоб проекти (бодай деякі) стали реальністю. Що вдалося реалізувати? Чи поліпшилося ставлення до людей похилого віку, які потребують паліативної допомоги? Ці запитання я адресувала керівникові лабораторії соціальної геронтології Інституту геронтології Національної академії медичних наук, професору Вірі Чайковській, яка також є віце-президентом Всеукраїнської ліги сприяння розвитку паліативної та хоспісної допомоги. 

— Зміни є. В Україні підготовлено проект Національної стратегії розвитку паліативної допомоги, створена Всеукраїнська ліга сприяння розвитку паліативної допомоги, яку очолює професор Василь Князевич. Її мета – розвиток хоспісних структур, як стаціонарних, так і на дому. Хоспіси та відділення вже відкрито у всіх регіонах України.
Що стосується медичної допомоги людям літнього віку, то вже підготовлена комплексна програма "Здоров"я-2020: український вимір", яка містить розділи, присвячені розвитку геріатричної та паліативної допомоги.

 — Вона вже почала діяти?
— Затверджена на рівні відомств, які її готували. Зараз цей проект перебуває на розгляді в Кабінеті міністрів, потім його мають передати у парламент. Планувалося, що програма стартує нинішнього року, але не вийшло. По-перше, вона ще не стала законом, а по-друге, на її реалізацію необхідні фінанси, яких поки що не виділено. 
У програмі є два, на мій погляд, дуже важливих розділи, присвячених людям літнього віку. Це стосується вимоги про обов'язковий щорічний медогляд людей похилого віку старших 60 років. Питання принципове. Приблизно 30% цих людей упродовж року жодного разу не звертаються в медичні заклади, особливо це стосується села. Причини різні. Це й проблема доступності — далеко добиратися, невдоволення, що за обстеження треба платити, у стаціонар треба нести з собою ліки (а де на це гроші взяти, якщо пенсія мала?). Нерідко дільничні лікарі поняття не мають про те, хворіють їхні пацієнти чи здорові, живі вони чи ні. А якщо це стане законом, лікар буде зобов'язаний заповнювати документи про медогляд, він уже не ризикне, поглянувши на стелю, написати, як пацієнт почувається і що йому було прописано. Доведеться запросити пацієнта на прийом або піти до нього додому, головне, щоб літня людина потрапила в поле зору медиків. 
Це потрібно і для того, аби офіційна статистика відображала реальну картину, сьогодні вона неадекватна.

— Чому?
— Тому що статистику захворюваності складають на підставі звернень пацієнтів. А якщо 30% людей похилого віку з різних причин не йдуть до лікарів, напрошується висновок, що всі вони здорові. Принаймні статистика їх такими відображає. Області, в яких зафіксована низька захворюваність, зазвичай хвалять, закликають брати з них приклад. 
Обов'язкові медогляди людей похилого віку дозволять побачити показники реальної захворюваності населення, що вкрай необхідно, аби державні програми, які готуються, спиралися на реальну ситуацію. Адже від цього залежить розрахунок ліжок на кількість хворих, навантаження на лікарів, виділення коштів на закупівлю ліків тощо. 
Другий розділ — поліпшення фінансування госпіталів для інвалідів та учасників війни. Повинні підвищити зарплату медперсоналові, що працює з цим контингентом хворих, а також виділяти більше коштів на медикаменти, витратні матеріали, харчування. З часом госпіталі буде перепрофільовано в реабілітаційні центри. На жаль, інвалідів та учасників Великої Вітчизняної війни рік у рік меншає, тим часом є велика потреба в реабілітаційних центрах, де могли б відновлювати здоров'я ветерани праці, які відпрацювали по 30—40 років на благо держави.

— Віро Володимирівно, у нас гострий дефіцит хоспісних ліжок. Як планують його подолати?
— Розвитку хоспісної та паліативної допомоги присвячено окремий розділ програми, але реалізація цих планів потребує серйозного фінансування. Почати можна зі створення т.зв. служби передишки для сім'ї, які є в усьому світі. До речі, ми зараз допомагаємо організовувати такі служби в Казахстані. Це не хоспіс, а спеціальна установа, що виконує як медичну, так і соціальну функції. Пансіонат, куди можна на певний час поселити хворого родича, якщо необхідно поїхати на весілля чи похорон, у відрядження або навіть у відпустку, бо без відпочинку такі навантаження неможливо довго витримувати. 
Хворого там обстежать, проконсультують, з ним може попрацювати психолог, масажист. Багато сімей згодні оплачувати послуги лікарів, медперсоналу, тільки б догляд був правильним, а ставлення — доброзичливим. 
Потрібні і так звані садочки для людей похилого віку, які працюють у багатьох країнах. Звучить незвично. А проблема ж багатьом відома. Що робити, коли в будинку є літній родич, якого не можна залишати без нагляду, а всі члени сім'ї на весь день ідуть на роботу? Вранці такого пацієнта відвозять у спеціалізовану установу, а ввечері забирають додому. Людина залюбки спілкується зі своїми ровесниками, гуляє, її годують, надають необхідну медичну допомогу, якщо знадобиться, вона не почувається самотньою і покинутою.

— Очевидно, такі соціальні проекти повинна реалізовувати держава. Але в нас проблеми літніх людей перекладають на сім'ю — діти, мовляв, мусять піклуватися. А хіба дідусі та бабусі, які відпрацювали по 35—40 років на державу і натомість отримують мінімальну пенсію, не мають права очікувати, що держава, суспільство відгукнуться на їхні потреби?
— Безперечно, діти мають піклуватися про своїх батьків. Але вони ж повинні й працювати, навіть якщо вдома є лежачий хворий — тато чи мама. Доведеться все залишити і доглядати. А за які кошти купувати йому ліки, їжу, оплачувати комунальні рахунки тощо? Потрібно не заплющувати очі на цю проблему, а організувати спеціальні служби, які допоможуть сім'ї впоратися з такими навантаженнями. Створювати доведеться майже з нуля — досі у нас не навчали цьому ні лікарів, ні медсестер. Персонал, який доглядає за лежачими хворими, ми називаємо сиділками, але в класифікаторі немає такої професії, їх ніхто не готує. Молодша медсестра з догляду, як іменують санітарок, має займатися своєю справою, а не хворими, бо вона не має фахової освіти, вона нічому не навчена.
Доглядати за смертельно хворою людиною дуже важко. З нею потрібно розмовляти, якщо вона при пам'яті, але треба знати, як і про що. Зарплата в санітарок невисока, вони погоджуються підробляти сиділками, якщо сім'я їм добре платить. Але ці люди мають проходити психологічне тестування та спеціальну підготовку. Це ще велике питання, кого ми впускаємо у свій дім, що там відбувається, коли йдемо на роботу й залишаємо хвору людину на весь день із сиділкою. 
Людина має знати чимало медичних, психологічних, соціальних аспектів, володіти основними навичками догляду за лежачими хворими. У багатьох країнах персонал із догляду готують за спеціальною мультидисциплінарною програмою, розрахованою на півроку. У нас теж була ідея запровадити такий курс у медучилищах. Заняття — факультативні, за бажанням. Планували, що, крім основного, видаватиметься ще й спеціальний диплом із записом "персонал із догляду". Але ідею не вдалося реалізувати, — робота сиділки не приваблює майбутніх медсестер, — каже В.Чайковська.
На жаль, багато проектів, які стосуються розвитку паліативної та хоспісної допомоги, так і не вдалося реалізувати, — держчиновники обіцяють допомогу й підтримку, але тільки в передвиборний період. В Інституті геронтології добре пам'ятають, як створювалося геріатричне відділення у с. Троїцьке Дніпропетровської області. Місцева лікарня, що обслуговувала 12 прилеглих сіл, занепала, розгубила і лікарів, і пацієнтів. Там і вирішили зробити медико-соціальний центр для людей похилого віку. За спеціальною програмою провели навчання всього персоналу — від головлікаря до двірника, частину приміщень обладнали як лікарняні палати, в інші поселили самотніх бабусь та дідусів, які через старість і кепське здоров'я вже не можуть перезимувати без сторонньої допомоги. Сільська хата — це не котедж із водогоном та теплими батареями, спробуй обігріти її дровами, наносити води з криниці. Деякі старенькі тижнями не могли дошкандибати по снігу до магазину, так і сиділи без хліба. 
Люди похилого віку з далеких сіл приїхали з приданим — привезли з собою хто козу, хто трохи курочок із півником, — не залишати ж їх на вірну погибель. Вишколений персонал тихенько обурювався, але знайшов вихід із ситуації — у підсобці обладнали сідало для курей і відгородили закуток для кіз. (Мабуть, закордонні спеціалісти, побачивши таке, здивувалися б, але ж у нас свої реалії.) 
Бабусі й дідусі жили, як при комунізмі. Багато хто з них уперше за своє життя зміг пройти курс лікування, реабілітації чи фізіотерапії. І, що важливо, — відчули увагу до себе та турботу. Такі медико-соціальні центри на базі сільських лікарень стали створювати і в інших областях, один із них я бачила в Полтавській області. Для сільської місцевості, де в основному залишилися самотні старі люди, це справді шанс — навіть не на виживання, а на гідну старість.
Чому такі центри не з'явилися в усіх областях? Мало самотніх, нікому не потрібних старих? Немало. Та тільки біда в тому, що Мінсоцполітики і Мінздоров'я не можуть вирішити, чиї ці старенькі, — ніхто їх не хоче фінансувати. Навіть зразково-показовий центр у селі Троїцькому, створений за сприяння Світового банку, жодне відомство не погодилося взяти під своє крило. Коли проект закінчився, припинилося й фінансування. Пішли з посад міністри, які обіцяли різну, зокрема й бюджетну підтримку. І довелося зажуреним бабусям та дідусям повертатися у свої холодні хати — чекати смерті.
"За даними досліджень Інституту геронтології, 65% людей похилого віку потребують проведення 1—2 рази на рік курсу відновлювального лікування, 26% — інтенсивного стаціонарного лікування, а 9% — довгострокової й паліативної допомоги, — розповідає В.Чайковська. — Україна належить до демографічно старих країн. Торік частка населення віком 60 років і більше становила майже 21%. За прогнозами, на середину століття цей показник сягне 38%. У тому числі майже втричі збільшиться частка людей вісімдесятирічних і старших. Це означає, що в нас значно зросте кількість людей похилого віку, яким за станом здоров'я знадобляться постійна підтримка та допомога. І готуватися до цього відповідні служби мають уже тепер. 

— Ми звикли, коли закликають рівнятися на європейські країни. Але розвиток геріатричної та паліативної служби в Казахстані, чесно кажучи, дивує. Ваш інститут активно співпрацює з медичним відомством цієї країни, хто в кого вчиться? 
— У Казахстані лише 9,9% населення віком 60 років і старші. У нас цей показник удвічі більший. Але там ставлення до літніх людей зовсім інше — дуже шанобливе. В Алмати у звичайному інтернаті для людей похилого віку створено просто райські умови: їх консультують лікарі, з ними працюють психологи, організовують конкурси народної творчості тощо. У Казахстані зіштовхнулися з новою для них проблемою — самотніми літніми людьми. Адже там родини традиційно складалися з кількох поколінь і завжди доглядали своїх дідусів-бабусь. Але молодь роз'їхалася, аули спорожніли. Там діє державна програма, яка дає можливість молодим людям здобувати освіту в будь-якій країні світу. Вони отримують хорошу стипендію від держави, але потім зобов'язані повернутися і пропрацювати кілька років на благо країни. Звісно ж, в аули вони не поїдуть. Це й примусило подумати про створення геріатричної служби.

— Починати довелося з нуля?
— Ми поїхали в Алмати на запрошення ректора Казахського національного медичного університету ім..С.Д. Асфендіярова професора Акана Аканова, за два місяці, запустили багато проектів і поїхали додому. Потім гадали — продовжать наші колеги цю роботу, чи фінансування скінчиться і все зупиниться? Виявилося, наміри держави досить серйозні — гроші виділяються не тільки на створення геріатричних відділень та кабінетів, а й на підготовку кадрів і наукові дослідження. 
Потім нас запросили ще на три місяці. Я була вражена — все, що пропонуємо, уважно вислуховують і миттєво реагують: "Давайте робити!". Відкриваємо профільну кафедру в медичному університеті, готуємо підручники та програми, працюємо з персоналом, навіть встигли провести міжнародний форум, присвячений активному довголіттю. Крім практичного аспекту, є й науковий, — у Казахстані планують проводити масштабні дослідження, щоб знайти причини старіння і навчитися на них впливати.

— У Казахстані створюють служби для людей похилого віку, а в Україні цей процес заморожується. За міжнародними стандартами, на 100 тис. населення має бути певна кількість хоспісних, реабілітаційних ліжок. Медична реформа, яка вже перетнула межі пілотних регіонів, не враховує цих вимог. Медичну допомогу поділяють на три рівні, але на жодному з них немає місця ні для геріатричних кабінетів, ні для паліативних та хоспісних відділень. Може, Мінздоров'я готує спеціальний наказ, яким заборонять старіти? 
— Реформа розпочалася недавно, ще не виписані госпітальні округи. Сподіваюся, в них знайдеться місце і для геріатричних кабінетів, і для паліативних відділень. Хоспіси відкриваються, але в основному онкологічного профілю.
Ми випустили довідник для людей похилого віку, в якому зібрано номери телефонів необхідних служб та медичних закладів, багато порад стареньким (і молодим теж), як впоратися з високим тиском, нападами болю тощо. Створили спеціальний сайт для людей похилого віку (www.gicc.org.ua), зняли кілька фільмів про те, як надавати паліативну допомогу. (Знімали в реальних умовах у хоспісі ім. Шептицького.) Сім'я, якій необхідна така інформація, подивиться і почерпне багато нового та корисного. 
До речі, сайт для людей похилого віку ми зробили і в Казахстані  (www.100let.kz), його активно відвідують, Міністерство охорони здоров'я всіляко підтримує. Сподіваюся, він працюватиме.
На жаль, фінансування нашого сайту для людей похилого віку припинилося, ми зараз шукаємо шляхи вирішення цієї проблеми.

Ольга Скрипник 4 жовтня,
http://gazeta.dt.ua/HEALTH/osin-zhittya-yakoyu-vona-bude-_.html