Директор Інституту ендокринології та обміну речовин імені В.П. Комісаренка академік Микола ТРОНЬКО: «Активно досліджуємо метод лікування цукрового діабету стовбуровими клітинами»

2150

Інститут ендокринології та обміну речовин імені В.П. Комісаренка знаний і серед фахівців цієї галузі, і серед пацієнтів. Щороку тут отримує кваліфіковану меддопомогу майже 30 тисяч осіб з усієї країни. У часи пандемії заклад став форпостом у лікуванні хворих на коронавірусну недугу, поєднану з цукровим діабетом. Про нинішнє життя інституту та плани на майбутнє цікавимося в директора члена-кореспондента НАНУ, академіка НАМН України, лауреата Державної премії України в галузі науки і техніки та академічних премій ім. О.О. Богомольця й В.П. Комісаренка Миколи ТРОНЬКА.

— Миколо Дмитровичу, чому обрали саме ендокринологію?

— Коли взявся обирати в медичному інституті спеціалізацію, то саме тоді читав книжку, де її герой додавав якусь речовину в борошно й воно збільшувалося в об’ємі. Для мене такі експерименти були цікавими. Пізніше дуже захопила книжка, в якій ішлося про гормони. Згодом, із третього курсу, записався до ендокринологічного наукового гуртка, щоб глибше розуміти ці теми. Закінчивши медінститут, працював на швидкій допомозі та вступив до аспірантури, де моїм науковим керівником став засновник вітчизняної ендокринології Василь Комісаренко.

— Ким для вас у житті стала ця людина?

— Поза сумнівом, Учителем, наставником і загалом орієнтиром. Недарма кажуть, що є люди, як небесні світила, за якими можна звіряти свій шлях. Таким був для мене Василь Комісаренко. Він зацікавився проблемою вивчення механізму дії гормонів кори надниркових залоз та їхньою роллю у фізіологічних і патологічних процесах організму. Присвятив цій проблемі все життя, був серед тих, хто створив препарати, що їх застосовують у лікуванні поширених ендокринних захворювань.

Коли я став його аспірантом, мене дуже цікавила проблема молекулярних механізмів дії глюкокортикоїдів та інсуліну на функцію мітохондріальних та ядерних генів і роль цієї дії в реалізації гормональних ефектів. Висновком досліджень проблеми «Гормони та головний мозок» стала концепція про трофічну дію гормонів на центральну нервову систему та їхню роль у процесах метаболічної адаптації шляхом зміни пластичного, енергетичного й електролітного забезпечення функції нейрона. У співдружності з іншими науковцями працював ще й над препаратом хлодитан, який вдалося впровадити у клінічну практику. Згодом під керівництвом В. Комісаренка захистив кандидатську дисертацію, присвячену механізмам впливу цього препарату на стан надниркових залоз, уражених раком. Докторську присвятив темі обміну стероїдних гормонів.

— Коли ви стали до керівництва Інституту ендокринології та обміну речовин?

— На цю посаду мене призначили в березні 1986 року, а у квітні, як відомо, вибухнув Чорнобиль. Ясна річ, ніхто до цього не був готовий, навіть не можна було такого передбачити. Найбільш нагальною й актуальною проблемою стала патологія щитоподібної залози, зокрема рак. Почалися активні пошуки методик лікування. Адже накопичення радіоактивного йоду у щитоподібній залозі, особливо в дітей, призводить до збільшення хворих з онкопатологіями. Ось цією проблемою ми вже понад 30 років займаємося.

Загалом після аварії на Чорнобильській АЕС наш інститут став своєрідним майданчиком лікування пацієнтів з ураженнями щитоподібної залози на території України, Білорусі та Росії, які теж зазнали впливу радіаційного випромінювання. Відтоді активно співпрацюємо із провідними закладами США, Великої Британії, Японії,  Німеччини, міжнародними організаціями ВООЗ та ЮНІСЕФ щодо розв’язання проблем цієї масштабної катастрофи.

— Крім проблем щитоподібної залози, інститут активно займається науковими пошуками в дослідженні і лікуванні діабету.

— До слова, це й обшир моїх наукових пошуків і фундаментальних досліджень, якими останніми роками займаюся у відділі фундаментальних і прикладних проблем ендокринології. Як і в усьому світі, розповсюдженість цукрового діабету, особливо другого типу, в нашій країні невпинно зростає. Кількість хворих у всіх країнах збільшується щороку на 5—7%, а кожні 12—15 років подвоюється. В Україні півтора мільйона недужих на цукровий діабет, але поширеність хвороби в нас істотно нижча, ніж у більшості країн Європи. І не тому, що в нас такі чудові показники чи ми так добре лікуємо, а через те, що недостатньо виявляємо це захворювання.

— Які проблеми діабетології найбільш актуальні для України?

— Один з найбільших викликів — серйозні ускладнення, які спричиняє цукровий діабет. Це і порушення з боку серцево-судинної системи, і діабетична ретинопатія, інфаркти міокарда й інсульти, діабетична нирка, діабетична стопа, які вдвічі-втричі частіше виникають у хворих на діабет, ніж в інших людей. Науковці встановили, що основні чинники ризику всіх цих ускладнень у хворих — гіперглікемія. Отож усі зусилля і медиків, і самих пацієнтів слід спрямувати на компенсацію цукрового діабету. Потрібно, щоб рівень глюкози у крові хворого був у межах фізіологічної норми. Це єдине, що може забезпечити профілактику цих ускладнень.

Певна річ, сподіватися на свідомість пацієнтів замало, тому потрібна ефективна державна програма «Цукровий діабет», яку було створено у вітчизняному медичному просторі. З’явилося чимало вітчизняних та препаратів іноземного виробництва, за допомогою яких можна знижувати глюкозу в крові, контролювати її рівень. Щоправда, лікування діабетиків не обмежується контролем глікемії, бо артеріальна гіпертензія та дисліпідемія — більш істотні чинники ризику кардіоваскулярних ускладнень таких пацієнтів. За наявності дисліпідемії, а також усім хворим на цукровий діабет, незалежно від початкового рівня ліпідів, необхідно обов’язково призначати статини. Нині, за даними Національного реєстру, лише незначна частина хворих на цукровий діабет отримує статини, і це серйозне недопрацювання сімейних лікарів.

Не краща ситуація й щодо синдрому діабетичної стопи та нетравматичних ампутацій нижніх кінцівок у хворих на цукровий діабет. Щороку в Україні реєструють майже 9 тисяч випадків діабетичної гангрени. Тому вважаю, що необхідно створювати спеціалізовані центри, які б надавали допомогу таким пацієнтам. Такий спеціалізований центр створено на базі нашого інституту.

— Але скільки в Україні людей, які живуть із цукровим діабетом, навіть не здогадуючись про свій діагноз?

— Майже 232 мільйони осіб у світі живуть з недіагностованим цукровим діабетом. В Україні цей показник теж доволі високий — на одного офіційно зареєстрованого хворого припадає два, а то й більше невчасно виявлених. Цукровий діабет — недуга, яка тривалий час не дає про себе знати, посилившись в організмі. Доволі часто її виявляють цілком випадково, скажімо, під час медогляду, коли людина збирає довідки для поїздки в санаторій, а тут з’ясовується, що вона має підвищений цукор.

Нині в загальному аналізі крові є показник рівня глюкози, і це істотно поліпшує діагностику. Особливе значення в цьому процесі відводять сімейному лікареві як представникові первинної ланки кваліфікованої медичної допомоги. Треба перевіряти рівень цукру в крові всіх людей. Якщо виявити його підвищення на ранніх етапах, то можна профілактувати серйозні ускладнення, що виникають у разі цукрового діабету.

Певна річ, хворі теж не повинні бути пасивними. Завдяки обізнаності, вмінню реагувати на ті чи інші зміни показників вуглеводного обміну майже вдвічі знижується ризик розвитку ускладнень. Спеціалісти Інституту ендокринології ініціювали ідею створення системи кабінетів навчання самоконтролю. Такі своєрідні центри діють у більшості регіонів України.

— Всесвітній день діабету цього разу в Україні минув під гаслом: «Цукровий діабет+COVID-19: подвійна епідемія». Певна річ, не оминув вплив пандемії і на роботу вашого інституту.

— Пандемія ще більше загострила проблеми пацієнтів із цукровим діабетом. Для нас це одне із пріоритетних завдань, адже протоколи лікування цукрового діабету, поєднаного з COVID-19, потрібно змінювати. Удосконалюємо адекватні настанови щодо діагностики та лікування цукрового діабету в поєднанні з COVID-19. Відкрили на час пандемії нове відділення, де лікуємо хворих із цукровим діабетом, у яких COVID-19. Якщо людина захворіла на COVID-19 і має цукровий діабет, тоді швидка за потреби доправляє її до нас.

— Нині актуальною залишається тема створення єдиного медичного простору та можливості приєднання до нього й медичних закладів НАМН України.

— На мій погляд, такі трансформації не на користь ні людям, ні науковцям, бо наші заклади тоді можуть перетворитися на комерційні медичні структури, де ціни зашкалюватимуть, а наука піде на вільні хліби. В усьому світі держава розвиває та фінансує науку, а в нас чомусь навпаки. Вважаю, що й справді настав час щось змінювати, але ці кроки мають бути виваженими, обережними, аби не зруйнувати те, що здобувалося роками. В Україні велика плеяда талановитих науковців, але де ж міцна матеріально-технічна база, основа для того, щоб їхні ідеї втілювати у практику? Для цього потрібно змінювати підходи, принципи, розвиваючи науку, а не закопувати її у глибини.

На мій погляд, сучасна наука потребує трьох фундаментальних речей. Це інтелект ученого, матеріально-технічна база та організація наукових досліджень. Зауважу, що останнє не потребує великих матеріальних затрат. Науку маємо зберегти.

— Чи маєте наукову мрію?

— Мої наукові мрії, плани нерозривно пов’язані з діяльністю інституту. Активно займаємося дослідженнями лікування цукрового діабету стовбуровими клітинами. Разом з американськими колегами почали проводити роботу із застосування стовбурових клітин для лікування такого ускладнення, як діабетична стопа.

За допомогою технології генної терапії можна здійснити радикальне лікування цукрового діабету за рахунок введення хворому гена інсуліну людини у складі такої молекулярної конструкції, яка забезпечить його реалізацію в неспецифічних здорових клітинах, що не виробляють ендогенного інсуліну. Терапевтичний ефект генетичних конструкцій, що вводять, досягається за рахунок додаткового синтезу білків у клітинах внаслідок експресії введеного гена. Застосована векторна молекулярна конструкція складається із двох незалежних модулів: послідовності бактеріальної плазміди, що дає змогу їй реплікуватися у клітинах Еscherihia соlі, й експресійної касети з цільовим повнорозмірним геном препроінсуліну, фланкованої інвертованими термінальними повторами аденоасоційованого вірусу людини. За попередніми експериментальними результатами, отримано регресію діабету після одноразової генної терапії на моделі стрептозотоцинового діабету в мишей.

Проводимо спільні з американськими та японськими вченими унікальні молекулярно-генетичні дослідження, пов’язані з вивченням механізмів канцерогенезу й пошуком прогностичних маркерів. Займаємося пошуком маркерів, які допоможуть встановити підвищений ризик розвитку радіаційного раку щитоподібної залози ще до появи самого захворювання. І надалі вивчаємо генетичну нестабільність пухлинної тканини щитоподібної залози та поглиблення знань в оцінці ризиків розвитку цього раку.

Є велике бажання модернізувати нашу матеріально-технічну базу, аби розв’язувати наболілі проблеми, впроваджувати інноваційні світові технології. Але, як завжди, все впирається в кошти, яких, звісно, не вистачає. Утім, ми оптимісти й віримо, що наші плани обов’язково здійсняться, бо ж дорогу, як мовиться, здолає тільки той, хто йде.

Лариса ЛУКАЩУК
для «Урядового кур’єра»